Ебру втомлено прикрила повіки. Шаленець метушився келією, його вигуки втрачали сенс, збиралися, наче ковдра з клаптів, з уривчастих спогадів, багато яких суперечили один одному. На витесаний з каменю стіл крізь отвори в стелі падало рудувате сонячне світло — день хилився до вечора.
На столі було розкладено з десяток кістяних пластин — полірованих, білих. На деяких із них різець провів кілька невпевнених ліній, але здебільшого вони лишалися чистими. А в центрі лежала пластинка, зовсім інша на вигляд — пожовкла, вкрита дрібними розколинками. Химерно переплетені лінії, зроблені з навмисною недбалістю, утворювали візерунок простий — і водночас сповнений потаємного значення.
— Навіщо скиніям руни? — урвала Ебру безтямне бурмотіння різьбяра.
Яхцзи не звернув на її слова уваги, але вона повторила своє запитання голосніше. Різьбяр завмер, наче на нього вивернули відро холодної води. Погляд його осклянів, поповз келією і, нарешті, зупинився на дівчинці.
— Руни — се голоси Давніх, — прошепотів він святобливо. — Єдино істинне священне писання.
— Навіщо потрібне писання, позбавлене сенсу та значення?
— Сенсу — так. Сенсу, але не значення. Руни — се міст між нами й Давніми. Дорога між зірок, засіб миттєво перетнути космос і вийти за його межі. Обминути час та простір, що для людей пов’язані нероздільно! Нарешті сягнути вічно недосяжного горизонту. Сягнути — й опинитися за ним!
— Немає ніяких мостів, — вперто мотнула головою Ебру. — А ти збожеволів.
Яхцзи вибухнув своїм бридким деренчливим реготом:
— Я збожеволів? Я — збожеволів?! Я збожеволів!!! — раптово урвавши виск, він засопів. — Так, то божа воля веде мене, як і всякого в долині Іхлари! Се божа воля, якій здатні ся підкорити лише ті, хто мешкає у двох світах! Інші опираються їй, аскезою відгороджують себе від вітрів потойбіччя, заливають у вуха віск, щоб не чути пісень Давніх, зашивають роти грубою ниткою, аби лише не стати провідником!
— Навіщо ж їм тоді руни?
— Навіщо їм руни? — юродствуючи повторив Яхцзи. Він пританцьовував на місці від збудження, крутився на місці, розмахував руками. — Ні, не їм, не їм! Вони просто бовдури, які не второпали істинного призначення долини. Вони впадуть — рано чи пізно! Не можна затулити вуха й не слухати Пісні — бо вона відчувається не слухом. Не можна гомоном власних думок затьмарити те, що всотується не з думками, але з почуттям — глибиннішим, ніж найперше усвідомлення, що його отримала людина в мить сотворіння! Спочатку було Слово — але Давні тому й були названі Давніми, що вони були до Слова! До моменту сотворіння, до того, як з’явилися причина й наслідок, час і простір! До Логосу вся безкінечність всесвіту існувала в єдиній найкоротшій миті та в одній безкінечно малій часточці простору. Незбагненно велике у незбагненно малому — ось що таке є Давні. Світ Логосу чужий для них, бо заперечує все, чим вони є!
— Аджена казала інакше…
— Аджена ніколи не всотувала пісні! Все, що вона знає, — се відголоски рун та перекручені уривки, які сягають її слуху крізь запону аскези та послуху. Вона зухвало пояснює те, чого сама не здатна розуміти!
— Так само як і ти, різьбяр.
Яхцзи знову розреготався. Цей гарячковий, хворий регіт зігнув його навпіл.
— Так… Так, так, так! Твоя правда, дівчинко! Що б то була за дивина — Словом пізнати те, що заперечує Слово!
— Руни, — вперто торочила своє Ебру. — Якщо вони не є Слово, то що вони? Навіщо вони тут? Нащо вони вам?
Яхцзи раптом заспокоївся, нестримний регіт враз змінився цілковитою апатією.
— На перші два запитання відповісти здатна хіба що Еґріташ — якщо вона взагалі ще здатна давати відповіді. На останнє… О, на останнє краще за мене відповість Аджена. Руни — се визначення, а визначення — се влада. Скинії долини… сперечаються за владу.
— Що за влада? В чому влада рун?
— Аби се збагнути, ти маєш знати, як влаштовані скинії. Ченці, анахорети, мисливці, різьбярі, окличники, пресвітери… Кожна скинія — ретельно налаштований механізм, що балансує між двома світами. І руни — то головна деталь того балансу. Те, без чого жодна скинія не існуватиме.
— Се не є відповідь. Ти лише граєш синтагмами, замикаючи їх на себе.