Ебру розплющила очі й взяла одну з чистих пластин. Покрутила в пальцях різець, наче дослухаючись до відчуття доторку.
— Ваша влада — це ілюзія. Давні, яким ви вклоняєтеся тут, у долині, — їх не існує.
— Е-е… і хто з нас божевільний? — байдуже спитав Яхцзи, втупившись у стіну. — Я бачив їх безліч разів. Притомний, у світанкову годину, а також мандруючи світами своїх снів. У тисячах існувань, що сплітаються в руні, коли вона народжується під моїм різцем. Значення руни — в злитті двох світів, втіленому акті творіння. В каналі, надійнішому за людину…
— Давніх, яким ви вклоняєтеся, — не існує, — вперто повторила Ебру.
Рука з різцем здригнулася і стрімким точним рухом провела на пластинці декілька тонких ліній. На перший погляд, вони повторювали ті, що були на старій пластинці — але тільки на перший. Їхня відмінність була глибокою та фундаментальною.
Яхцзи завмер. Він ще не побачив роботи Ебру, але вже відчув, як змінилася келія. Дівчинка відклала різець і повільно підняла пластинку зображенням від себе. Різьбяр відсахнувся, затуляючи обличчя руками, наче в нього било сліпуче сяйво.
— Так… легко… — сичить він, згинаючись. — Така… с-сила… Еґріташ… сяйво… струм…
— Ви наче діти, — промовляє Ебру спокійним, рівним голосом, — які граються з тліючими вуглинками, обпікаючи пальці та ризикуючи підпалити все навколо. Але невдовзі се припиниться.
З її носа та вух тонкими багряними цівками тече кров.
V. Тольґа
— Полиште ліхтарі тут, — шепіт заледве чутний в гомоні вітру.
Тривожне виття лунає долиною — це чудовиська блукають у пекельній темряві, що їх водять за собою примари інших світів.
Троє ставлять ліхтарі на землю — так, щоб з одного боку їхнє світло було надійно приховане пагорбами та валунами. Тольґа оглядає своїх товаришів. Мисливці неквапливо перевіряють зброю, поправляють наручники та череси, перетягують ремінці сандалій. Атмаджа знімає з перев’язі за спиною бронзовий молот на довгому ратищі, декілька разів перехоплює, щоб руки звикли до ваги знаряддя. Дамла готує батіг, вкритий загостреними сталевими лусками. В її вправних руках він шматує, дере й душить — тіло змії, жало скорпіона. Тольґа дістає з піхов килич, приторочує руків’я ремінцем до зап’ястка.
Вітер доносить уривки розмови. Слабкий вогник багаття ледь проглядає з-поміж фігур, які збилися в щільну купу навколо нього. Вони полохаються й підкидають у вогонь хмиз щоразу, як чують лемент чудовиськ, що бродять долиною.
— Що нам до цих неборак? — питає Атмаджа. — Вони ж лише побрідники. Звичайна наволоч.
— Не звичайна, — заперечує Тольґа. — Відтоді як Еґріташ зникла, долина чекає на нового різьбяра. Не такого як ті, хто наразі роблять копії копій, намагаючись розплутати її лінії, — під їхніми руками народжуються лише підробки.
— Аджена гадає, що новий різьбяр — серед отих? — Дамла поглядом вказує на паломників.
— Пресвітерія не знає цього, — всміхається Тольґа. — Лише припускає. Вона спостерігає анахоретів та шаленців, і за змінами в їхньому стані передбачає, що новий різьбяр прибуде вже незабаром.
— Як? — Дамла здійняла брови.
— Ти запитуєш у мисливця про пресвітерію, — зауважив Тольґа розважливо. — Я не знаю.
— Гаразд, — змахує кошлатою бородою Атмаджа. — Навіщо вбивати нову Еґріташ, коли можна взяти її бранкою?
— Тому що стара Еґріташ назавжди змінила долину. Зміни, що принесе нова, будуть не менш значущими, — пояснив Тольґа. І, на мить замислившись, додав: — Аджена вважає, що це буде кінцем для нас.
— Убити різьбяра, щоб врятувати долину? — пирхнула Дамла. — А його взагалі можна вбити?
— Усі смертні, — кинув Атмаджа, спираючись на молот. — Ба навіть Давні.
Нечутно ступаючи, вони пірнули у темряву. А за тридцять ударів серця наблизилися до паломників на відстань удару.
Дамла батогом обвила шию першого, рвонула на себе, висмикнувши його зі світла. Передсмертний хрип пролунав за мить пізніше, але паломники навряд чи його почули. Тольґа згином ліктя затиснув шию іншому, потягнув, незважаючи на відчайдушне борсання. Вільною рукою вихопив ніж, встромивши поміж ребер, і розпанахав впалі груди, наче різник на базарі, ламаючи кістки та шматуючи нутро. На голову третього паломника впав молот Атмаджи, розтрощивши череп на дрібні гарячі скалки. Одна з жінок заверещала, але її вереск тієї ж миті урвався — жало батога невловимо швидким рухом розірвало горлянку, і той крик захлинувся у кривавому шумовинні, що струменіло з жахливої рани.