Збуджені запахом крові, зарепетували в пітьмі чудовиська, квапливо, але обережно підступаючи до джерела цього п’янкого аромату. Мисливці відступили назад у темряву, намагаючись якомога швидше відмежувати себе від безумства, що клубочилося над місцем стоянки. Забрьохані кров’ю, наче багном, вони зупинилися біля своїх ліхтарів, уже майже згаслих.
— Ти відчув? — спитала Дамла Тольґу. — Кляті жебраки… їхня кров… просочена.
Тольґа кивнув. Дамла не помилялася.
Поміж усіх ченців скинії шлях мисливця — найкоротший. Пісня поширюється долиною в безліч способів. Дехто відчуває її в обрисах, що удосвіта постають на небокраї; дехто — в довгих, тривожних снах, що приходять уночі, інші — слідкуючи за різцем, який лишає лінії на кістці та камені. Мисливці ж всотують пісню з кров’ю — бо їхні жертви зрослися з нею тілами, сповнилися нею. Пісня обертає людину на чудовисько, чия кров — безумство. Мисливець, що захищає скинію, б’ється з чудовиськами, вдихаючи випаровування їхньої крові, всотуючи її шкірою. Суворі практики анахоретів вчать перешкоджати її проникненню, але жодна з них неспроможна цілком його зупинити. І мисливці на чудовиськ самі стають чудовиськами — щоб наприкінці загинути від рук своїх побратимів.
Тож мисливці по самому лише запаху вміють упізнавати розчинену в крові Пісню. Так само, як зараз вони відчули густий, вібруючий аромат, що здіймався над трупами паломників.
VI. Аджена
— Не треба було мені зволікати, — пресвітерія окинула Ебру довгим злим поглядом. — Я мала наказати Тользі вбити вас обох, тільки-но ви ся явили на порозі моєї скинії.
Ебру мовчки дивилася на неї. Пресвітерія Аджена застигла на амвоні, біля царських воріт, велична та непохитна. Цупкий, оздоблений золотом, перлами та коштовним камінням фелон робив її схожою на висічену з туфу статую. Ебру стояла навпроти, під склепінням наосу, вдягнена у вкриту плямами та пилом туніку, брудна й боса. Обличчя було замурзане засохлою кров’ю, лівий кулак — міцно стиснений.
В арку храму потужним потоком вливався людський гомін, наче зарепетували всі ченці одразу, марно намагаючись перекричати один одного. Храм був порожній — якщо не брати до уваги жінки та дівчини… хоча якась метушня долинала з вівтарної частини, глухе мимрення та шурхіт сандалій.
— Сумнів — ворог віри, — відкарбувала пресвітерія.
Якийсь час вони безмовно поглядали одна на одну.
— У твоєму кулаку руна Еґріташ? Ти розшифрувала її? — нарешті спитала Аджана. — Не заперечуй, навіть я відчуваю її спів. Присягаюся, що анахорети — й ті в замурованих келіях зараз виють та качаються в корчах по долівці. У долині стало більше пісні. Набагато більше. І це зробила ти — за один неповний день. Те, на що інші різьбярі могли покласти все своє життя…
— Ні, — Ебру мотнула головою. — В рунах усе слід розплутувати, але розшифровувати в них нема чого.
— Се слова Яхцзи, — розсміялася Аджена. — Він також їх розплутував. Але ти… ти до смерті його перелякала. Чим, дозволь запитати?
Вона дивилася крізь Ебру, туди, де за худорлявою фігуркою темніла арка храмових воріт. Хай би якою сильною була руна в руці цього зухвалого дівчиська, хтось із мисливців має зберегти тяму, не піддатися Пісні. Хтось має… має прийти до храму, до своєї пресвітерії. Дамла? Чи Тольга?
— Ви завжди шукали значення рун у їхніх творцях. Ви шукали їх в образі Давнього, що його пізнавали крізь несвідому руку різьбяра. Завжди уявляли собі послідовний ланцюжок значень, що зрештою мали один-єдиний теологічний зміст. Ви вважали їх посланнями Давніх — істот величніших навіть за самого Бога-Творця, якого звете Логосом. Але Пісня ніколи не була цим. Не могла бути. А Давніх, ікони яких ви малювали у своїх храмах, — їх не існує.
Аджена скривилася у зневажливій посмішці, крізь яку отрутою сочилася погано прихована лють.
— І що ж тоді є Пісня? — спитала вона. — І що є руни? Якщо не існує Давніх, то від кого се все походить?
— Визнати у пісні єдине джерело означає зупинити її, надати їй остаточного значення, замкнути.
Від арки входу відчутно долинали чиїсь кроки — і це надало пресвітерії сил.
— Ти — не друга різьбярка. Не нова Еґріташ. Ти лише чергова божевільна паломниця, яка жадає божественних одкровень! Я дарма боялася тебе! — очі Аджени зблиснули, коли в отворі арки проступив обрис чоловічої постаті. Довжелезна, важка шабля в руці майже черкала плити підлоги. — Долина не помітить твого зникнення, як не помітила й прибуття! Те, що вона дарує, з нею й залишається!