Я не можу й не маю передбачити, яким буде кінцевий результат для вас — бо насправді в цьому автор відіграє роль значно меншу, ніж читач. Усе, що я можу — це запросити вас до читання цієї книжки. І ще попередити, що вона так-таки буде не легкою. Власне, з цього я й почав.
Тож попередження, роз’яснення та розшаркування завершені. Відтепер мене тут немає. Є тільки ви та книжка. І навіть це — вже трішки сюжетний спойлер.
175 GES (1440 NMA)
Заколот
I
Силует материнського корабля чорною плямою вирізнявся на тлі вируючих сполохів і слабкого пилового сяйва астероїдного поясу. Потужні рудо-червоні спалахи, що висвітлювали диск «Оріону», ядерно-імпульсного двигуна, робили мертву чорноту решти корпусу ще контрастнішою. Кожні дев’яносто вісім стандартних секунд підриваючи у своїх нутрощах мініатюрну ядерну бомбу Теллера-Улама, металевий велетень розтинав порожнечу, лишаючи за собою довгий хвіст радіоактивних ізотопів. Подорож корабля тривала вже дванадцять стандартних діб, з яких п’ять він пройшов, використовуючи сингулярний рушій, — від Марса майже до внутрішньої межі поясу, орбіти сімейства Флори, а решту — маневруючи в астероїдному поясі на крейсерській тязі «Оріону». Ескорту, невід’ємного від кораблів цього класу, не було. Материнський корабель здавався цілком самотнім.
Розвідник-перехоплювач, що йшов зустрічним курсом від орбітальної бази на Церері, був значно менший і (за цих умов) значно спритніший. Щільно загорнутий у декілька шарів стелс-полів, він досі лишався непоміченим сенсорами велета. Навіть якби ті й спромоглися помітити його, навряд чи розпізнали б. Сигнатур корабля не було в жодній базі, тож матричний інтелект «Сінано» відсіяв би сигнал перехоплювача як системний ґлитч. Або ідентифікував як космічне сміття — втрачений безпілотний зонд чи пошкоджену рятувальну шлюпку.
Перехоплювач був усього п’ятнадцять метрів завдовжки, не мав озброєння й не ніс спеціального обладнання. Екіпаж складався з двох людей, але жоден із них не був долучений до пілотування — цим займався полонений фрагмент інтелекту мі-го, який константним бомбардуванням частками антиматерії був редукований до ефірної проекції, яку потім прив’язали до корабля трьома полікристалічними сигілами.
Потужні здібності мі-го в космогації (що були безліччю одночасних квантових станів причинно-наслідкової області, з яких ці істоти колапсом утворювали найоптимальніше) робили їх цінними конструктивними компонентами. Та цінність суперничала лише з небезпекою, яку створювали подібні експерименти. Наскільки складно було здобути такий «компонент», настільки ж складно було підтримувати та водночас контролювати його. Відокремлення інтелект-одиниці було лише тимчасовим, і спільний розум постійно намагався повернути втрачену частку, тимчасом як сама частка поступово деградувала. Тому ані корабель, ані мі-го, що управляв ним, ані екіпаж не мали повернутися на Цереру. Їхнє завдання було ретельно виважене, прораховане… й стрімко наближалося до розв’язання.
Єдиний відсік із системою життєзабезпечення був ритуальною камерою. Усі інші його функції були допоміжними. Окрім булітів з надпровідними полікристалами, вакуумних пакунків жертовної крові та свяченого воску, пергаменток з кремній-органічними пентаклями та вівтаря з полімеризованого мармуру тут були лише спальні мішки та мінімальний запас їжі й води.
А ще біополімерні штурмові обладунки «Шантак» та компактний арсенал старовинної стрілецької зброї.
Коли перехоплювач вийшов на стикувальну відстань, екіпаж отримав скупе повідомлення на моніторі спостереження — червоний знак оклику. Почалася підготовка до ритуалу.
Сімдесят вісім стандартних хвилин потому перехоплювач здійснив стикування з восьмим шлюзом материнського корабля «Сінано». На сей момент на борту лишився тільки один живий член екіпажу.
Дихальне повітря не було закачано в шлюзову камеру, але «Шантак» мав автономне життєзабезпечення. Мі-го, змушений коритися програмним чарам, забезпечив оверрайд шлюзових воріт, після чого, біснуючись з власного безсилля та покірності, розпочав перевантаження паливної системи. Ще за вісімнадцять стандартних секунд перехоплювач перетворився на хмару розпечених молекул, більшість яких вибухнула у навколишній вакуум. Та частка, яка все ж потрапила всередину «Сінано» через шлюзову камеру, не зашкодила людині, що піднялася на борт.