І раптом осяяння - публіцистика не потребує додаткової уяви від читача! Там усе просто - одна-дві думки, ретельно розжовані, аргументовані, з ними можна погодитися, посперечатися і як максимум - переповісти. А в романі? Герої, образи, сюжет, емоції, кілька шарів - поки розберешся!
Читати художню прозу - велика робота. І не стільки для розуму, скільки для душі. Ви не помічали, що екранізації книжок завжди розчаровують? Пам’ятаємо, як у дитинстві ми плювалися від “Вершника без голови”. А чому? Тому, що героїв уявляли зовсім інакше і головні сюжетні повороти - теж. А тепер наші діти плюються від “Гаррі Поттера”, і не тому, що це поганий фільм, а тому, що він не відповідає образу, який виник у їхніх головах після прочитання. Процеси повторюються у різних поколінь, а значить, вони є об’єктивними.
Подумавши над цим гарненько, ми навіть дійшли крамольного висновку - книжка сама по собі не є твором мистецтва. Поки вона лежить на полиці або у стародавній бібліотеці глибоко в землі, вона залишається просто “стосиком задрукованого паперу” (хай пробачать автори українського “Закону про видавничу діяльність” за це запозичення з їхнього геніального тексту). Але потрапивши до рук читача, навіть точніше - до його голови, текст розкривається і перетворюється на мистецький твір. Написаний, але не прочитаний текст не є мистецьким явищем. Якщо ми не можемо розшифрувати давньокитайських ієрогліфів, то не відрізнимо кулінарних рецептів від Книги Змін.
Ну, а прочитана книжка - чудовий тренажер розуму і емоцій. Не дарма кажуть, що над добрим оповіданням смієшся і плачеш. Відомий цілитель Мірзакарім Норбеков включив тренування емоцій до щоденного комплексу вправ із оздоровлення. Щоранку він велить своїм учням уявити щось дуже сумне, потім веселе, потім ліричне, потім… і так по всій гамі. Норбеков твердить, що без здорової емоційної системи організм не може бути по-справжньому здоровим. І, здається, має-таки рацію.
Від “доброго серіалу” теж сміються і плачуть, скажете ви. Так, але книжка в цьому сенсі все-таки краща за кіно. Хай пробачать друзі-режисери, але кіно - це розжована інформація, група громадян вже зробила за нас левову частку роботи - уявила, зняла, підклала музику. А читаючи книжку, кожен сам перетворюється на Довженка, Фелліні та Спілберга у одній особі. Перегортаючи сторінки, читач фактично знімає кіно у власній голові, де сам грає усі ролі та епізоди. Він сам - художник по костюмах, освітлювач та гример. Він - звукооператор та реквізитор. І до того ж - глядач. От що відбувається у нас всередині під час читання доброї книжки. Ну чим не секретний комплекс вправ для розвитку думок та емоцій, які, власне, і відрізняють “гомо сапієнс” від інших біологічних видів - акул, політиків чи собак? Читання книжки - це здоровий мінімум творчої роботи, яку може і навіть зобов’язаний дозволити собі кожен, хто претендує на те, щоб залишитися людиною розумною.
Дійшовши такого висновку, ми раптом зрозуміли, за що письменники люблять своїх читачів. Не тільки ми - кожен письменник любить читача щиро і беззастережно. Бо читач є нашим справжнім співавтором. Без нього наших романів просто не існує. Тільки в його голові наші слова стають (або не стають) твором мистецтва. Тільки його увага робить нас творцями. І кожен письменник це підсвідомо розуміє. І саме тому слова про любов до читача не є просто ввічливою фразою.
Ми з вами постійно думаємо. Ми отримуємо задоволення від цього процесу і саме тому називаємося інтелігентами. І давайте не будемо нітитися цього сло-ва і не будемо применшувати своєї ролі у суспільстві. Кожен, хто регулярно читає художні книжки, може сміливо зараховувати себе до інтелігенції, до творчих людей, навіть якщо на роботі виконує роль інформаційного пролетаря. Скидаймо ланцюги інформаційного рабства! Крім них, нам немає чого втрачати. Ми вміємо думати і переживати, і жоден політик чи олігарх не заборонить нам цього.
Мозок та душа чимось подібні до м’язів - без регулярного тренування зсихаються. Хоч би ви в молоді літа були чемпіоном Європи, п’ять років без фізичних вправ - отримуйте радикуліт, десять років - інвалідність. Людина, яка не тренує душу, втрачає здатність співпереживати і стає душевним інвалідом - подивіться, скільки їх навкруги, особливо серед так званої “еліти”. І розумових інвалідів не менше. Два роки не читав книжок - каліка. І не важливо, що в юності знав напам’ять Достоєвського. Старі заслуги не мають значення, як не допомагає від радикуліту прикладання олімпійської медалі.
На превеликий жаль, зараз нами керують інваліди - духовні та розумові. І у інформаційному просторі завдають тон інваліди. Мало того - нас вони прагнуть зробити такими самими вбогими, якими є самі.
Чи треба протидіяти цьому? Безперечно. Як саме? Дуже просто - через емоційні враження, через мистецтво, через книжки. Особисто ми лобіювали б останній спосіб. 2007 рік проголошено Роком української книжки. І на честь цього пропонуємо простий експеримент. До-мовтеся з друзями, що протягом двох тижнів усі ви прочитаєте одну й ту саму книжку. А потім зберіться на пиво чи на каву і поговоріть - не про те, що бачили вчора по телевізору, не про політику, хай їй грець. А про книжку, яку прочитали. Бо зазвичай як воно буває - сідаєш зі старими друзями… робота у всіх різна, проблеми в кожного свої, спільних знайомих уже сто разів обговорено. От і залишається три варіанти: для жінок - ганчір’я, для чоловіків - футбол, і для всіх разом - вибори, коаліція, опозиція… Не набридло?
А так - усі щойно прочитали одну й ту саму книжку - один полається, другий похвалить, третій згадає, на що це подібно, посперечаєтеся. Ну і якщо сподобається, наступного разу можна буде зустрітися з приводу іншої книжки в іншому місці.
Не вабить такий варіант? Спробуйте інший. Ми в дитинстві, наприклад, любили читати вголос усією родиною. Грали в буріме (якщо хтось не знає - це складання віршів на задані рими). Грали в літературне лото, яке робила для нас наша мама, - гра нагадує покер, тільки на картках написано назви творів і треба зібрати комбінацію з творів одного автора (головна складність полягає в тому, що автор ніде не вказаний).
Ми певні, що ви знаєте ще триста способів подібних розваг включно з відвідуванням презентацій та автограф-сесій у книгарнях. То давайте їх застосуємо у боротьбі з інформаційним рабством. Разом ми обов’язково звільнимося від цих принизливих ланцюгів.
Ми - не раби, тобто не глядачі!
І глядачі - не ми!
Дядя Толя Унітаз
На вулиці брудно. Жовтогаряче листя, втоптане у перший сніг, перетворюється на гидку кашу.
Брудно на душі. Прочитавши газету, хочеться вимити руки, посидівши в інтернеті - прийняти душ. Перегляд телевізора останнім часом все більше нагадує дайвінг у вигрібній ямі. Мудрі інструктори-аналітики захоплено коментують колір та консистенцію отого всього, пояснюють, куди і чому воно попливло, та авторитетно передрікають: зараз з самих глибин підніметься отаке і отаке. Їм добре - вони можуть цим дихати без акваланга. А нам навіть через телевізійне скло смердить.
Перемикаєш на іншу програму, перегортаєш сторінку газети - а там газ. І знову немає чим дихати. Навіть по радіо - газ, хоч це і суперечить законам фізики. Пам’ятаємо, 1998-го року ми повернулися в Україну і були вражені тим, що кожен киянин на пам’ять знав частоту генерації електроенергії, і не тільки поточну, але й критичну, після якої - амба. Сьогодні в метро вам охоче розкажуть про граничну ціну енергоносіїв для вітчизняного експорту. Немовби це самі експортери їдуть у вагоні до станції “Хрещатик”.
А для відпочинку - пісні, танці й розмови з “зірками”, “шуткі юмора”, та конкурс “Міс Освенцим”, ой, пробачте, “Європа 2006” - щось середнє між репортажем із концтаборів та дефіле на об’їзній.
Вам подобається таке життя?
Нам - ні. І тому ми спробували розібратися у ситуації та знайти своє місце у цьому світі. Таке, щоб не дуже смерділо.
Отже, почнемо з політики. Це справа брудна - переконують нас звідусіль. Можемо погодитися. Але політики - не єдина брудна професія. Нашим сусідою у далекому дитинстві був дядя Толя Унітаз. За фахом - асенізатор, за покликанням - теж. Але він завжди перевдягався у чисте, коли не на роботі, та ретельно мив руки. Мабуть, тому, що був людиною простою і неосвіченою. А от освічені політики роблять інакше - самі копирсаючись у лайні, вони переконують нас із вами, що саме з нього створений весь світ. Моралі не існує, слово нічого не значить, порядність давно застаріла. Спеціально навчені люди - політологи - навіть мову спеціальну вигадали. Замість “брехня” говорять “ПіАр”, замість “покидьок” - “перспективний політик”, а зрада у них називається “гнучкістю”. Перемагає той, хто всіх обдурить, тому найбільш безчесна людина має бути отаманом - спікером, міністром, прем’єром.