Для кого ви пишете, шановні критики?
А ще спитаємо, навіщо?
І одразу запропонуємо гіпотезу. Більшість сучасних українських критиків просто не досить добре вміють робити свою справу - писати рецензії. У першу чергу - не розуміють соціальної та культурної ролі критики як такої. А й справді, звідки їм? І хіба вони винні? Ніхто ж цього не вчив, бо школи критики в Україні не існує. Та і як же, скажіть, будь ласка, їх учити, якщо всі, хто береться писати рецензії, від народження уже генії? Звідси і погорда, і зневага до творців та творів, і скепсис з іронією.
На флоті матросів, які прослужили півроку, раніше називали “черпаками”. Саме “черпаки”, розмовляють через губу, вдають із себе морських вовків і активно роздають шалбани новачкам, прикриваючи свою недосвідченість та самоутверджуючись таким немудрящим чином. Мусимо констатувати - українська критика небезпечно хвора на синдром “черпака”. Переконані у своїй геніальності, але не маючи досить професіоналізму, публіцисти бояться бути щирими. Вони просто ховаються від читацької оцінки за мурами скепсису та іронії. І найяскравішим доказом цього слугує повна відсутність в українських ЗМІ якісної позитивної критики.
Так, саме позитивної. Бо лаятися легко. Наша сусідка, баба Ліда, не маючи жодної освіти, вміла скандалити так, що у нас, тоді ще школярів, роти відкривалися від захвату. І образність лайки, так само, як і гучність голосу, була тим більшою, чим дальшою ставала відстань до об’єкта, так би мовити, критики.
А от випадків такого ж гучного вихваляння ми чомусь не змогли пригадати. Та воно й зрозуміло. Хвалити значно складніше, ніж лаяти. Тут просто “сподобалось” не піде. Тут подавай конструктив, світогляд, порівняння, образи подавай, історичний, літературний чи культурологічний аналіз. А нема. Не володіють подібним арсеналом вітчизняні публіцисти. І у позитивні рецензії завбачливо не потикаються.
Щоправда, є у нас цілий сектор того, що умовно можна все-таки назвати позитивною критикою. Позичивши образ у київського письменника Володимира Арєнєва, скажемо так: прихильники цього напрямку використовують об’єкт рецензії точно так, як стриптизерки - жердину. Спираючись на твір, критики демонструють нам свою красу. Тут змагаються за правилами - хто більше незрозумілих культурологічних термінів знає, хто найдовший ланцюжок асоціацій, нібито навіяних твором, складе, хто вигадливішим буде у епітетах або алегоріях. У подібний спосіб в Україні заведено відгукуватися про видання визнаних авторитетів, особистих знайомих та закордонних авторів. Але від того рецензії не стають ані цікавішими, ані кориснішими.
Звичайно, ринок українських публіцистів повинен мати виключення з описаних нами стандартів. І ми чесно такі випадки шукали. Шукаємо й далі. Хто знає - відгукніться.
Ми уже бачимо мудру посмішку читача і чуємо вигук: “Ага, знову автори образилися на те, що їх розкритикували”. А от і не вгадали. Зараз ми виступаємо не як автори, а як роботодавці. Бо відродили і щодватижні видаємо на-гора газету “Друг читача”. Її передплачують у звичний для всіх спосіб, через каталог “Укрпошти”, а тому коло читачів - звичайні українські люди, більшість з яких живе у невеличких містечках та селах. Вони знаходяться далеко від мейнстриму літературної інформації. Цим людям потрібна корисна критика, тобто така, з якої можна зробити висновок - яку книжку вибрати. Так само, як і іншим, значно більш затусованим читачам. Бо, слава Богу, кількість книжок, виданих навіть українською мовою, виключає можливість бодай половину з них перечитати. І на наших критиків покладається функція перш за все первинного сортування книжок. Функція кваліфікованої дружньої рекомендації. І саме такої, дружньої рекомендації чомусь на українському ринку рецензій катма. Ми навіть не в змозі показати потенційним авторам зразки і сказати: “Роби так само”.
От і виходить, що лідерами у сучасній літературній критиці поки що виступають журнал “Афіша” та решта його глянцевих побратимів з читацького сектору “для тих, кому нєфіг дєлать”. При всій невибагливості літературних прийомів із рецензій на їхніх сторінках завжди зрозуміло, яку книжку варто брати з собою у відпустку, а яку треба напружитися і прочитати з міркувань престижу.
Наостанок хочеться висловити сподівання, що наші скромні думки стануть у нагоді якщо не критикам, то хоч би редакторам, і процитувати улюбленого вже Симона Петлюру. У статті “Критика чи деморалізація” він пише: “… журналістика… вимагає поважної допомоги і безсторонньої оцінки достоїнств і хиб.” І скажіть, що він не правий! Лишається тільки додати, що “поважної допомоги і безсторонньої оцінки достоїнств і хиб” вимагає також і решта української культури, яка не входить до місткого поняття “журналістика”.
Телекритика, www.telekritika.kiev.ua, 2004 р.
Parlez-vous Franсais?
“Як красиво ваші політики виступають на мітингах!” - сказав наш старовинний друг, який завітав до України 2004-го року на католицьке Різдво.
Він виписав собі через інтернет посвідчення міжнародного спостерігача і власним коштом приїхав допомагати нашій боротьбі. Глибоко розчулені таким проявом дружби і солідарності, ми все-таки рішуче не погодилися з його оцінкою ораторських талантів наших революціонерів.
“Ну як же ж? - не вгавав наш друг. - Ви подивіться, які характери! Який божевільний контраст - співуча мова та революційний азарт! Яка міміка!”
Ми замислилися. Справа в тому, що наш друг попри високу освіченість та політичну свідомість абсолютно не володіє українською. І його оцінки ораторського мистецтва Майдану виглядали - як би так це м’яко сформулювати - не зовсім адекватно.
Аж раптом… “Чорт забирай, - раптом подумали ми. - А може, в цьому і секрет?” І згадали один випадок з далекої своєї юності.
Сиділи ми якось у кафе за чаркою віскі і говорили, звісно, про дам. Коли раптом за сусіднім столом почули дзвінкий і ніжний голос. Чимось він вразив, настільки, що ми, не змовляючись, обернулися. Дівчина говорила французькою. Судячи з вимови, вона була щирою француженкою, і як усі вони, говорила дуже емоційно. Супутник явно розумів, що говорить дівчина, ми - явно ні. Однак і ми, й він щиро милувалися цим процесом. Ми навіть кинули віскі і зсунули стільці, аби не оглядатися, а сидіти зручно.
Дівчина була досить милою. Не красивою - а саме милою. А симпатичні гримаски, що супроводжували монолог, додавали обличчю неповторного шарму. Усе, про що говорила француженка, відразу відбивалося на її обличчі - на секунду воно ставало стривоженим, тоді здивованим, далі розквітало радісною посмішкою, і очі запалювалися, як два діаманти, потім губки стискалися в серйозну пичку, а згодом очі знову починали грайливо блищати. Усі ці почуття пробігали обличчям за якусь мить, заворожуючи спостерігача. Чимось воно нагадувало гру води на сонці або полум’я в каміні - те, від чого неможливо відірвати погляд.
І ми дружно не відривали своїх поглядів, аж поки французи не закінчили їсти. Ми навіть не подумали, що дівчина може неправильно витлумачити таку виняткову увагу з боку двох однакових дядьків. Слава Богу, вона була захоплена своєю розмовою і нам вдалося уникнути незручності.
На жаль, усе добре колись закінчується, і коли дівчина зникла за дверима, ми повернулися до свого віскі. Спочатку пили мовчки. Але згодом прокинувся письменницький інстинкт і зажадав пояснення. Що, власне, трапилося? Що нас так заворожило? Зовнішність? Ми роззирнулися навкруги. За столиками сиділо кілька наших співвітчизниць, і після ретельного вивчення ми дійшли висновку, що усі вони красивіші за француженку. Просто геть усі. Але чому тоді ми задивилися саме на неї? Парадокс.
Вся справа у французькій мові, вирішили ми. В усьому винувата наша бабуся - випускниця інституту шляхетних панянок. Вона з дитинства прищепила нам пієтет до французької. Вбити в наші голови граматику їй, щоправда, не вдалося, а от любов до цієї співучої, швидкої та злегка гортанної мови ми відчуваємо з дитинства. Мабуть, після української французька - наш фаворит.