Питання гарантій незалежності суддів неодноразово були предметом розгляду в Конституційному Суді України. Зокрема, в Рішенні від 1 грудня 2004 року № 19-рп/2004 у справі за конституційним поданням Верховного Суду України про офіційне тлумачення положень частин першої, другої статті 126 Конституції України та частини другої статті 13 Закону України «Про статус суддів» (справа про незалежність суддів як складову їхнього статусу) Конституційний Суд України констатував, що гарантована Конституцією України незалежність суддів забезпечується також і здійсненням суддівського самоврядування. Не допускається зниження гарантій рівня незалежності і недоторканності суддів у разі прийняття нових законів або внесення змін до чинних законів.
На сьогоднішній день за штатними розписами в Україні працює 8922 судді, із них 6632 — у загальних судах, 1171 — в спеціалізованих адміністративних судах, 1119 — у спеціалізованих господарських судах.
Відповідно до Конституції України суди загальної юрисдикції утворюють єдину систему судів. Єдність судової системи підтверджується також тим, що судді всіх судів мають єдиний статус — це посадові особи, які відповідно до Конституції України наділені повноваженнями здійснювати правосуддя і виконувати свої обов'язки на професійній основі в Конституційному Суді України та судах загальної юрисдикції. На суддів усіх без винятку судів поширюються встановлені Конституцією та іншими законами України гарантії незалежності та недоторканності. Навпаки, будь-яких переваг судам чи суддям залежно від спеціалізації суду законодавством України не передбачено.
Ці основоположні засади судоустрою та статусу суддів у Законі порушуються.
Зокрема, у частині першій статті 124 Закону пропонується встановити, що делегати на з’їзд суддів України обираються конференцією суддів загальних судів, конференцією суддів господарських судів, конференцією суддів адміністративних судів за принципом рівного представництва від кожної судової юрисдикції. Кожна область, Автономна Республіка Крим, міста Київ та Севастополь мають бути представлені трьома суддями від кожної судової юрисдикції.
Таким чином, 6632 судді загальних судів буде представляти на з’їзді в два рази менше делегатів, ніж 2290 суддів спеціалізованих судів. Ці норми є відверто дискримінаційними стосовно до суддів загальних судів (хоча, як зазначалося вище, зі змісту Закону складно зрозуміти, чи будуть взагалі існувати загальні суди).
У статті 121 та частині другій статті 126 Закону пропонується встановити, що до рад суддів входять по 11 суддів, обраних конференціями суддів відповідної судової юрисдикції. Рада суддів України обирається з’їздом суддів України у складі також одинадцяти суддів.
До складу Ради суддів України входять по три представники від кожної судової юрисдикції та по одному представнику від Конституційного Суду України та Верховного Суду України.
Отже, зазначені норми Закону також є дискримінаційними щодо суддів загальних судів, оскільки у Раді суддів України 6632 судді загальних судів будуть представлені трьома суддями (один член Ради суддів України від 2211 суддів), а 2290 суддів спеціалізованих судів — шістьма суддями (один член Ради суддів України від 382 суддів).
Загалом слід вказати, що Закон, встановлюючи багаторівневу, складну структуру органів суддівського самоврядування, насправді не забезпечує ці органи відповідними дієвими повноваженнями щодо вирішення питань внутрішньої організації діяльності суду, що робить проголошені проектом завдання та функції органів суддівського самоврядування виключно декларативними.
6. Ціла низка положень Закону прямо суперечить Конституції України, яка має найвищу юридичну силу. Водночас окремі конституційні положення щодо правосуддя не знайшли належного правового регулювання у Законі.
6.1. Так, положення частин четвертої та п’ятої статті 12 Закону, якими передбачено, що у судах, поряд з державною, можуть використовуватися регіональні мови або мови меншин відповідно до Закону України «Про ратифікацію Європейської хартії регіональних мов або мов меншин» в порядку, встановленому процесуальним законом, використання в судочинстві регіональних мов або мов меншин гарантується державою та забезпечується за рахунок коштів Державного бюджету України, суперечать статті 10 Конституції України, відповідно до якої державною мовою є українська мова.