2. Стаття 13 Закону передбачає обов’язковість урахування (преюдиційність) судових рішень для інших судів. З одного боку, це може в подальшому створити низку проблем при процесуальному застосуванні судами відповідних законів, оскільки єдність загальних принципів судочинства, передбачена Конституцією, вимагає і необхідності вироблення однакових (загальних) принципів застосування рішень судів при прийнятті рішень іншими судами. Разом з тим, закріплення преюдиційності судових рішень на законодавчому рівні може стати першим кроком до визнання судового прецеденту в якості офіційного джерела права в Україні, про що вже давно йдеться, однак допоки конкретних рішень на користь цього законодавцем не прийнято.
3. Статтею 15 Закону запроваджується єдина автоматизована система документообігу в судах. Це означає, що як при одноособовому, так і при колегіальному розгляді справ у судах, суддя-доповідач для розгляду конкретної справи визначатиметься автоматизованою системою документообігу за принципом вірогідності розподілу справ під час реєстрації в суді позовних заяв, клопотань та скарг. Це одна з найбільш позитивних новел, передбачених новим Законом, адже вона спрямована на мінімізацію адміністративного чи будь-якого іншого впливу на суд при розгляді й вирішенні ним тих чи інших справ, і, відтак, значно звужує можливе поле для корупції в системі правосуддя.
4. Стаття 17 нового Закону позбавляє український судоустрій системи військових судів. Це безумовно прогресивна норма, яка позитивним чином позначиться на організації судочинства в Україні, враховуючи, що військові суди вже давно морально застаріли і є пережитком радянського авторитарного минулого. Окрім того, в Україні створюється новий спеціалізований суд — з розгляду цивільних та кримінальних справ, що, на наш погляд, дозволить суттєво розвантажити суди загальної юрисдикції, а окрім того, завершити процес спеціалізації судочинства в Україні, розпочатий створенням спеціалізованих судів спочатку з господарських (які до того були арбітражними), а потім і з адміністративних справ.
5. Негативним, на нашу думку, є надання Державній судовій адміністрації України повноважень щодо визначення кількості суддів у судах (ст. 19). Ця норма ще більше ускладнює і без того заплутаний і незрозумілий статус цього органу, а окрім того, надає йому повноваження, що дозволять йому суттєво впливати на суд, а отже, робити його підконтрольним, що прямо суперечить його природі.
6. Досить загрозливою нам видається норма Закону щодо порядку ліквідації судів загальної юрисдикції. Так, нею передбачено, що Президент України утворює та ліквідовує суди за поданням Міністра юстиції України на підставі «пропозиції» голови відповідного вищого спеціалізованого суду. Попередник нинішнього глави держави своїми діями яскраво засвідчив, що в разі потреби можна легко ліквідувати «незручний» суд, і, тим самим, навіки поховати правосуддя. Зрозуміло, що вказана норма Закону всього лише деталізує конституційну норму, яка саме до повноважень Президента України віднесла компетенцію щодо утворення та ліквідації судів, однак процедура їх утворення і ліквідації має бути не лише чіткою, а й достатньо складною, принаймні настільки, аби змусити суб’єктів, уповноважених на її здійснення, добре подумати, перш ніж ухвалювати рішення з цього приводу.
7. Частина 1 статті 20 Закону віднесла компетенцію щодо призначення суддів на адміністративні посади в судах загальної юрисдикції до функцій Вищої ради юстиції, що, на нашу думку, суттєво розширює її повноваження, порівняно з конституційними, визначеними статтею 131 Основного Закону. Разом з тим, чітке визначення складу та кваліфікації Верховного Суду України в статті 39 розглядуваного Закону є, без сумніву, позитивним кроком та давно назрілим. Відтепер, Верховний Суд налічуватиме лише 20 суддів (по 5 суддів від чотирьох спеціалізованих юрисдикцій — цивільної, кримінальної, господарської та адміністративної) та переглядатиме справи з підстав неоднакового застосування судами (судом) касаційної інстанції однієї і тієї ж норми матеріального права у подібних правовідносинах; справи у разі встановлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов’язань при вирішенні справи судом, а також виконуватиме повноваження, відведені йому Конституцією (зокрема, щодо надання висновку про наявність чи відсутність у діяннях, в яких звинувачується Президент України, ознак державної зради або іншого злочину (як учасник процедури імпічменту Президента); та щодо звернення до Конституційного Суду України з приводу конституційності законів, інших правових актів, а також щодо офіційного тлумачення Конституції та законів України — як суб’єкт права на конституційне подання).