– Відкіль, старий? – спитав я діда, сідаючи біля його.
– Хто його зна? – обізвалась хазяйка. – Увесь свій вік вештається по світу... Жив колись за Берекою, та давно ж: теперечки вже забув і свій хутір, і свою хату.
– Ні, не забув, – обізвався дід, – не забув! ..
– Куди ж тепер ідеш? – спитав я діда.
– У Павлоград.
– Що ж там будеш робить, співати, чи що?
– Та ні, кажу вам, – перехопила хазяйка, – він тепер не співа, він тільки розказує!
– Що ж він розказує?
– Що з ним діялось на світі, як козаки бились з ляха? ми, з татарами, про відьом, про чортів! ..Він увесь світ виходив: був у Чорноморії, у Глухові, за Києвом був... А чи не наставить вам самовару?
– Настав, паніматочко!
– От і добре! Старенького напоїте гарячим, то він вам за те що-небудь розкаже.
– Чи довго вже волочишся по світу? – спитав я дідугана, як ми зостались одні.
– Довго, дуже довго, – одказав старий, важко зітхнувши, – я ще оженився у очаківську зиму. Ми тоді жили на запорозьких землях вольними козаками. Як же зруйнували кіш, то наш посьолок з землями достався якомусь пану. Не схотів я зоставаться панським, запріг коня, узяв жінку з дітьми – дівчину по восьмому годку і хлопчика-годовичка – та й помандрували у Чорноморію. Од Тора довелось простувати степом, як море – ні хуторця, ні землянки. Той рік була засуха, і якого лиха ми не одвідали: кінь без паші і водопою здох – і ми пішли пішки; що було з нами запасу – поїли, тільки й живились корінням. Не пройшли й десяти днів, як поховали дочку й сина, а там з нудьги та голоду занедужала й жінка: я ніс її на своїх руках, поки не оддала душі богу... По Чорноморії я вештався тридцять п’ять літ; бився з черкесом, плавав по Чорному морю; а там потягло мене знов у рідну сторону: схотілось ще побачить батьківську хату і поклонитись батьківській і матчиній могилі. Прийшов – й не пізнав нашого хутора: де була наша хата, там розкинувся панський сад; а де було кладовище, там стояв шинок. Вийшов я на вигон, глянув на слободу і округи, згадав молодий вік, батька, матір, жінку, дітей – заплакав та й пішов собі світ за очима. От уже тридцять літ, як тут вештаюсь, а три-тридцять, як живу, – а бреше вона, батьківської хати не забув. Було як заспіваю, то мені здавалось, що я сиджу біля своєї хати і мене слухають батько, мати, жінка й діти! ..
Небагато слів ув оповіданні діда, а скільки ж то лиха! ..І не хотів він розжалобить мене, а глибоко уразив серце, важко засмутив душу. Довгу низку лиха нанизала злая доля!
Хазяйка не дала мені з старим добре й розговориться – принесла чашки і знов заторохтіла: то про Троїцький ярмарок, то які панночки повиходили заміж, які ще позоставались, налічила з десяток померших і присікалась до діда, чом він не розказує:
– Як же мені розказувати, – сердито обізвався дід, – коли не даєте й рота роззявить: скрегочете, мов сорока на вербі! ..
– Мовчатиму, їй же богу, мовчатиму, – перебила хазяйка, – тільки розкажіть, будьте ласкаві, про закоханого чорта.
– Добре, добре, розкажу, – чом не розказать?
Дід з великим смаком пив чай, заїдаючи харківськими бубликами, а там, як вихилив ще дві чашки з ромом, то аж помолодшав.
– От тепер, – каже, – якось сили добув; здається, якби була бандура, то ще б і заспівав! ..
IV
Старий підняв голову і ще твердим голосом так почав:
– Дід мій був запорожець. Де йому на віку не довелось бувати, чого не бачити! Удався він високий, здоровий та ще в додаток був і великий характерник: знався з відьмами, з чортами, нічого на світі не боявсь – правдивий був запорожець! Уже немолодим прийшов він на Береку, одруживсь і збудував собі хату. Жив він трохи не сто год і до смерті добре чув, бачив, а деколи сяде на коня і охляп поїде у Харків. Ото ж під старість у довгий зимній вечір, як стане оповідать, що з ним діялось, то і смієшся й плачеш, а часом і чуприна полізе догори. Ось як він розказував про того закоханого чорта.
Раз у схватці з татарами убили під дідом коня. Жаль йому того коня, як рідного брата: одно – надежний був, а друге – такого не знайти і на Запоріжжі. От дід і пішов у слободи пошукать лицарського коня. Тоді не так, як тепер: скрізь була пустиня – і діду довелось простувать по степах навмання, питаючи дороги то у сонця, то у звізд. Через кілька днів дід трохи притомивсь, вже й торба з запасом стулилась: останній сухар доїв. Зблизившись ік Донцю, де починаються пущі, дід зайшов у таку гущину, що не продереться: морське дерево так і хвиська, а тут і ніч насунулась. Сів він собі під кущем підождати, поки зійде місяць, та й задрімав. Аж чує крізь сон – неначе хто його тягне; прокинувся, дивиться – повний місяць уже височенько, і вітру нема, а дерева так і гнуться усе в одну сторону, і його самого неначе яка невідома сила туди ж тягне. Став приглядуваться – аж недалечко стоїть високий козак у кармазиновім жупані, в чорних оксамитових штанях і жовтих чоботях... такий з нього чуприндир, що кращого не знайти й у коші! Стоїть проти місяця і руками розмахує, неначе кого до себе манить; і як махне рукою, то аж дерево до його нахиляється і мого діда неначе хто у потилицю штовха. “Що воно за біс, – подумав дід, – чи не характерник... ” Хотів вже був до його обізваться, коли чує – щось гепнуло за деревами та так іскрами кругом і обсипало. Дивиться – із-за кущів вийшла височенька дівчина, що кращої і у сні не побачиш. Несміливо підійшла вона до козака, згорнувши на грудях руки.