– Чого ти мене звав? – спитала дівчина таким голоском, що у мого діда аж серце тьохнуло.
– Питаєш, чого, – промовив козак, – хіба не знаєш, як я тебе кохаю? ..Без тебе мені й пекло не миле! ..
– От зачим! – каже дівчина. – Я давно вже се знаю.
– Та ні, – одказав козак, – не за тим... Як тебе побачу, то й сам не знаю, що говорю... Слухай, Одарко, скажи мені, чи хочеш бути моєю? ..Хоч би ти у тисячну долю так мене кохала, як я тебе! ..
– Не треба мені твого кохання, не проси й мого, – одрізала дівчина, одвернувшись, – цур тобі, пек тобі!
“Е, – подумав дід, – яка пиха! Зневажає залицяння такого козака! ”
– Слухай, Одарко, – знов почав козак, – будь моєю – усе для тебе зроблю, усе, чого тільки не забажа твоя душа!
– Не зробиш того, чого моя душа бажає... – одвітила дівчина, важко зітхнувши.
– Зроблю, єй же єй, зроблю, – каже козак, – заприсягаюсь тобі пеклом, сатаною і Фарнагієм, – щоб мені не згубити ні одної християнської душі, щоб мені провалиться у ополонку після Ордані... от що!
“Як він, гаспидів син, кумедно божиться”, – подумав дід.
– Не віриш? – пита козак.
– Не вірю, – одвітила дівчина.
– Не знаю, як вже мені й заприсягатись, моя голубко! – каже козак та пригорнув до себе дівчину і цмокнув її у щоку...
Як цмокнув, так по усій пущі луна і пішла; дерева заколихались, гілля до гіллі прихилилось, затуркали горлиці, і мого діда нахилило до землі, – якось губи засвербіли, а тут де не взялась жаба, плиг! – і не схаменувсь, як чоломкнув бісову тварюку.
І що б ви думали? Так йому зробилось весело на душі, мов гарну дівчину у ясне око поцілував!
– Ох, – застогнала дівчина, ухопившись за щоку, – як же ти мене опік! ..Так од тебе пеклом і несе. Коли хочеш, – каже, – ізо мною розмовляти, то хіба у воді; а тут ти мене спалиш своїм пекельним коханням.
– Добре, – каже козак, – нумо женихатись у воді.
Дивиться дід – біля їх і сажалка; чи вона була, та він Ті не бачив, чи вона справді уродилась, як кажуть, по щучому велінню! Що се за вража мати! – подумав дід. – Чи вони люди, чи, може, чортяки? ”
Сумно йому стало, аж оселедець біля вуха заворушивсь. Далі дивиться – стали роздягаться: дівчина, буцім не своїми руками, зняла кофту, плахту; далі, не соромлячись і сорочку. Як глянув на неї дід, то аж жижки в його затрусились; давно вже минуло, а було як заходиться розказувать, то аж цмока, аж очі йому рогом лізуть – така гарна! Місяць, як скреблом, окотив біле її тіло; уся – як витончена, а довга коса, чорна, як гадюка, так і обвивається круг тонкого стану і аж до повних литок достає. Повернулась з плечей – ще краща; тільки роздивився дід – аж хвостик! Так собі, невеличкий, та, матері його біс, – хвостик! Виходить, що дівчина відьма. Глянув на козака – аж і в того хвіст такий довгий, як у хорта, так їм виграє, як кіт перед мишею. “Еге, так от воно що! ” Тут догадався дід, що чортяка та закохався у відьму. Думає собі: “Хай же вам біс! ” Хотів був тікать, та не здвигнеться з місця, як до землі приріс; хотів перехреститися, так руки не підійме. Досадно дідові, та нічого робить; припав до землі та й дивиться, що дальш буде. Увійшов чорт з відьмою по пояс у сажалку, і знов стали розмовлять.
– Скажи ж мені, моя голубко, чого бажа твоя душа? – пита чорт.
– Не скажу, – одказала відьма, – не скажу, поки не заприсягнешся пекельним словом – зробить...
– Чи довго будеш моєю, як обіцяю?
– Десять рік, – каже відьма.
– Добре, усе зроблю! – чорт протягнув руку. – От тобі рука і моє пекельне слово.
– Хто ж нас розіб’є? – спитала відьма, – треба, щоб була християнська душа, та ще чиста.
– Є кому розбити, – каже чорт, мотнувши головою у той бік, де лежав дід, – там, – каже, – під кущами сховався запорожець.