– Ну, чорте, – питає дід, – яку тепер даси пораду? Що сотворим, да спасемся? – додав з писанія.
– От що, – одвітив чорт, скривившись, – недалеко відсіля спасається пустельник; велику силу він має у господа – усякий гріх одмолить, хоч якого грішника на путь істинний наведе. Так отже, як поживемо десять год із Одаркою, я й одведу її до того пустельника, то він і спасе грішну душу...
– Е, ні, чорте, – перебив дід, – за десять літ багато води утече; поки сонце зійде, роса очі виїсть. За десять літ або відьма дуба дасть, або пустельника господь до себе прийме. Ні, так не можна! Починаючи таке добре діло, треба зараз іти до пустельника за благословенієм.
– Та ну, не мішайся не в своє діло! – загомонів чорт, аж затупотів ногами з досади.
– Як – не моє? – закричав дід. – Я ж вас розбивав! ..А як збрешеш? ..Де вона тоді буде шукать того пустельника?
– Чорти ніколи ще не брехали! – каже чорт.
– Чортам ще й дурень віри не няв! – одрізав дід.
– Нехай буде так, – обізвалась відьма, – як дядько Кирило кажуть: треба хоч подивиться, де спасається той пустельник.
Довго спорили, трохти не полаялись, – так діда ж і найстарший чорт не переміг би. Нічого робить: чорт почухав потилицю і згодився. Може, у його була якась потайна думка, та мій дід і собі вже вигадав, що робить... Побачимо, хто кого одурить!
– Ну, теперечки, моя відьмечко, – каже чорт, – лети собі додому, а завтра ми з Кирилом прийдемо до тебе і, не гаючись, поїдемо до пустельника.
Відьма сіла на мітлу, кивнула головою до діда, високо звилася угору і, порівнявшись з зірочками, полетіла у свою хату. Чорт не спускав з неї очей, аж поки не зникла, а там так важко зітхнув, що аж листя зашелестіло; по долині мов що покотилось; свиснула сова; далеко у болоті загудів бугай. І в діда серце защеміло, і він здихнув, неначе от-от попрощався з тією дівчиною, що вже давно покинув, як помандрував у Січ.
V
Дід із чортом, умовляючись, пішли поруч, як товариші. Дід із свого ріжка натрусить чортові табаки, а чорт йому натрушує своєї – такий вслужливий! Скоро дід наб’є люльку, а чорт зараз і вогню викреше. Дід згадав про горілку, а чорт зараз і частує і на закуску тягне із сумки печену качку і пшеничний пухлий буханець. Випивши і попоївши, діда взяла охота подратувать чорта: хотів був перехрестить його, та передумав: “Цур йому! Хоч він і чорт, а все-таки товариш: нечесно товариша обижать”. Далі, як глянув на чорта, то аж жаль його стало: іде, звісивши голову, неначе на шибеницю його ведуть.
– Розкажи мені, чорте, – пита дід, – яким се побитом ти закохався у відьму? Адже ж кохання досталось не чортам на долю, а нам, грішним?
– Е, братіку, – каже чорт, – і у нас є серце, таке ж, як і у вас, і з тим же проклятим коханням! Як же б ми вас і скушали, коли б не знали, яке серце у людей? ..А маючи серце, як його устережешся? ..Слухай, Кириле, – каже чорт, знявши шапку і вклонившись, – поможи мені у моїм ділі, а я тобі у великій пригоді стану.
– Добре, – каже дід, – чом доброму чортові не помогти!
А у самого все на думці, як би врятувать дівчину, якось вона і дідові припала до душі.
– Чого хочеш, того й проси, – каже чорт.
– Та мені нічого й не треба, – каже дід, – тільки хіба достати доброго коня.
– Я тобі кінь! – каже чорт. – Сам перекинусь у коня і п’ять год буду тебе возить, а п’ять поживу з Одаркою. Я у п’ять літ вбгаю п’ятсот – на те ми чорти!
– Гляди ж, не збреши, – каже дід.
– Не бійсь, – каже чорт, – от тобі рука і бісове пекельне слово! Та нам не велено не то обманювать – і зачіплять запорожців, бо вони б’ються за віру православну. Та не велика і користь, – каже, – коли якого й завербуєш: уб’ють його на війні, от він уже й не наш. Відки візьметься Петро з ключем і одбив: так і товче нашого брата, не розглядаючи, де око, а де морда; а ще як вихопиться Микола, то швидше втікай, бо вернешся у пекло без хвоста – одірве!
– А багато у пеклі запорожців? – пита дід.
– Ні однісінького: які були, то й тих повиганяли.
– За що ж ви їх повиганяли? – пита дід. – Для нашого брата вам жалко і кутка у пеклі?
– Коли ж такий гармидер роблять, – каже чорт, – що усіх чортів із пекла порозганяли. Хіба не чув про того Марка, що товкся по пеклу?
– Що ж вони там роблять? – спитав дід.
– Понапиваються гарячої смоли, – розказує чорт, – як тії горілки, позалазять у печі та й почнуть шпурлять відтіля головешками. Раз трохи пекла не спалили! ..Або ляже на сковороду та й звелить підпалювать себе. Печеш його, печеш, аж шкура на тобі тріскається, а він тебе лає, кепкує з тебе та кричить на усе пекло, що змерз. Біда з ним! ..Де вже допекти їх вогнем: уже як їх шкварили ляхи, та й ті нічого не доказали. І у пеклі того не вигадаєш, що вони з ними робили. Наливайка пекли у мідному бику: уся Варшава збіглася послухати, як зареве бик, та нічого й не почули – істлів, сердешний, на вугілля, а голосу не подав. Що ти вдієш, коли живого не дошкулиш, а то щоб мерлого!