Проте варто повернутися на хвильку до тієї розмови з батьком, бо з моїх слів, напевно, склалося враження, що я повівся з ним доволі грубо. Річ у тім, що я не мав іншого вибору, як підійти до справи саме так, і впевнений, що ви погодитеся зі мною, коли я опишу детальніше всі тогочасні обставини. Попереду нас чекала важлива міжнародна зустріч, що мала відбутися у Дарлінґтон-Голлі, і залишалося не так багато часу на всілякі церемонії чи, як то кажуть, ходіння околяса. До того ж не треба забувати, що хоч за наступні років п’ятнадцять Дарлінґтон-Голл став свідком цілої вервечки подій не меншої ваги, конференція у березні 1923 року була першою з них, і мені, особі відносно недосвідченій, не хотілося покладатись лиш на долю. Взагалі, я часто згадую про ту зустріч і з багатьох причин вважаю її переломною для себе. Зокрема, я переконаний, що це був той час у моїй службі, коли я досягнув справжньої зрілості як дворецький. Я в жодному разі не стверджую, що став «великим» дворецьким, — не мені про таке судити. Та якщо хтось колись матиме бажання засвідчити, що я упродовж служби набув бодай дещицю отієї дорогоцінної «гідності», то нехай зверне увагу на конференцію у березні 1923 року, бо саме тоді я вперше виявив відповідні здібності. То була одна з тих подій, які, трапляючись у вирішальну мить, кидають виклик, спонукають пізнати межі власних можливостей і встановити для себе нові мірила успіху. Та конференція запам’яталася, звісно, і з багатьох інших причин, що їх я зараз опишу.
Конференція 1923 року увінчала тривалий процес планування, яким займався лорд Дарлінґтон. Озираючись, відразу бачиш, як його світлість наближався до цієї події щонайменше упродовж трьох років. Наскільки я пригадую, коли мирну угоду тільки-но підписали наприкінці Великої війни, лорд Дарлінгтон не надто нею цікавився, і, думаю, буде справедливо, якщо я скажу, що, зрештою, його увага до угоди була викликана не так її змістом, як дружбою з німецьким паном на ім’я Карл-Гайнц Бреманн.
Гер Бреманн уперше відвідав Дарлінгтон-Голл відразу після війни, ще не знявши офіцерського однострою, і комусь зі сторонніх відразу було б ясно, що вони з лордом Дарлінґтоном тісно заприятелювали. Мене це не здивувало, бо з першого погляду було видно, що гер Бреманн — дуже порядний джентльмен. Завершивши службу в німецькому війську, він доволі регулярно навідувався до маєтку упродовж двох років, і в око відразу впадало те, як від візиту до візиту його стан дедалі погіршувався, і це викликало певну тривогу. Гер Бреманн змарнів, одежа пошарпалась, погляд став загнаний, а під час останніх візитів він узагалі, бувало, завмирав і дивився кудись поперед себе, не зважаючи на його світлість, а часом і на те, що до нього звертаються. Я був би вирішив, що гер Бреманн страждає від якоїсь важкої недуги, якби не певні коментарі його світлості, які переконали мене, що це не так.
Десь наприкінці 1920 року лорд Дарлінґтон здійснив першу зі своїх численних поїздок до Берліна, і я пам’ятаю, яке глибоке враження вона на нього справила. Ще багато днів після його приїзду над ним немовби нависала важка хмара, і пригадую, як у відповідь на моє запитання, як минула його мандрівка, він відповів: «Неприємно, Стівенсе. Дуже неприємно. Ганьба нам за те, що ми так ставимося до переможеного ворога. Це геть суперечить традиціям цієї країни».
Із цим пов’язаний ще один епізод, який дуже виразно мені запам’ятався. Тепер у колишній бенкетній залі більше нема стола, і ця простора кімната з високою прекрасною стелею слугує містерові Фаррадею за таку собі галерею. Проте за часів його світлості залу постійно використовували, як і довгий стіл, що там стояв: за ним не раз вечеряло тридцять, а то й іще більше гостей. Узагалі бенкетна зала була така простора, що за потреби туди доставляли ще столи, за якими могло вміститися ледь не п’ятдесят персон. У звичайні дні лорд Дарлінгтон, — як і містер Фаррадей тепер — обідав і вечеряв, ясна річ, у затишній атмосфері їдальні, що чудово пасує для невеликого кола осіб. Однак того зимового вечора, що так врізався мені у пам’ять, їдальня чомусь стояла порожня, а лорд Дарлінґтон вечеряв у просторій бенкетній залі з єдиним гостем — по-моєму, то був сер Річард Фокс, колега його світлості з часів, коли той служив у Міністерстві зовнішніх справ. Ви, певна річ, погодитеся зі мною, коли я скажу, що найважче прислуговувати за столом тоді, коли за ним вечеряють тільки двоє. Особисто я залюбки обслуговував би лиш одну персону, навіть незнайомця. Коли присутні двоє — байдуже, що один із них ваш господар, — дуже важко досягнути тієї рівноваги між непомітною присутністю і виявом турботи, що є неодмінною ознакою вмілого обслуговування. У такій ситуації постійно хвилюєшся, що заважаєш розмові вільно плинути.
Того вечора зала майже цілком занурилася в темряву, тільки на столі мерехтіли свічки, а в каміні потріскував вогонь. Джентльмени сиділи один біля одного ближче до середини стола — той був такий широкий, що сидіти напроти було незручно. Я вирішив поводитися якомога непомітніше й відійшов у темряву — набагато далі від стола, ніж зазвичай. Ця стратегія, звісно, мала певний огріх: кожного разу, як я ішов до світла, щоб обслужити джентльменів, мої кроки гучно відлунювали в залі, повідомляючи про моє наближення задовго до того, як я підходив до стола. Зате в цьому була й перевага, бо коли я стояв на місці, мене майже не було видно. Саме тоді, коли я ховався отак у мороці, віддалік від двох джентльменів, які сиділи серед рядів порожніх крісел, я почув, як лорд Дарлінґтон говорить про гера Бреманна — спокійним і, як завжди, лагідним голосом, якому товсті стіни бенкетної зали надавали глибини.
— Він був моїм ворогом, — мовив він, — але завжди поводився як джентльмен. Півроку між нами тривали обстріли, але ми порядно ставились один до одного. Він був джентльменом, який виконував свою роботу, і я не тримав на нього зла. Казав йому: «Слухайте, тепер ми вороги і я воюватиму з вами, скільки матиму сил. Але коли ця клята затія скінчиться, ми більше не муситимемо ворогувати й перехилимо разом по чарці». Але тепер — от прокляття! — через ту угоду я вийшов брехуном. Я пообіцяв йому, що коли все завершиться, ми більше не будемо ворогами. То як тепер я маю подивитися йому в очі й сказати, що все обернулося навпаки?
Трохи пізніше того самого вечора його світлість промовив похмуро, хитаючи головою: «Я воював на війні, щоб зберегти справедливість у цьому світі. Не думав, що беру участь у кривавій помсті проти німецького народу».
І коли сьогодні я чую якісь нісенітниці про його світлість, безглузді припущення стосовно його мотивів, які тепер висувають мало не щодня, з приємністю згадую ту мить, коли він щиросердно вимовив оті слова в майже порожній бенкетній залі. Хоч які труднощі постали на шляху його світлості в подальші роки, особисто я ніколи не сумніватимусь, що у своїх діях він завжди керувався бажанням побачити «справедливість у цьому світі».
Невдовзі надійшла сумна звістка: гер Бреманн застрелився в потягу між Гамбургом та Берліном. Його світлість, певна річ, дуже засмутився й негайно розпорядився передати співчуття фрау Бреманн і надіслати їй гроші. Лорд Дарлінґтон кілька днів намагався дізнатися адресу бодай когось із родичів гера Бреманна — і я йому всіляко допомагав, — але нічого з того не вийшло. Схоже, гер Бреманн іще давніше втратив свою домівку, а його родичі роз’їхалися хто куди.
Я переконаний, що навіть якби цієї трагедії не сталося, лорд Дарлінґтон усе одно пішов би тим шляхом, який обрав. Бажання покласти край несправедливості та стражданням надто міцно вкоренилося в його натурі, й по-іншому він учинити не міг. Після смерті гера Бреманна його світлість почав присвячувати дедалі більше часу кризі в Німеччині. До маєтку стали приїжджали авторитетні, відомі персони — зокрема, наскільки я пригадую, лорд Деніелс, професор Майнард Кейнс і містер Г. Дж. Веллс, знаменитий письменник, а також інші особи, чиїх імен я тут не називатиму, бо навідувалися вони таємно — і їх разом із його світлістю можна було не раз застати за дискусіями, що тривали не одну годину.