Деякі гості були такі «таємні», що мені давали вказівку подбати, аби персонал не довідався, хто вони, а інколи — щоб узагалі їх не бачив. Проте — і я кажу це гордо та вдячно — лорд Дарлінґтон ніколи не намагався приховати щось або когось від моїх очей чи вух. Пригадую, як котрийсь із відвідувачів, бувало, замовкав на середині речення і сторожко зиркав у мій бік, а його світлість запевняв: «Усе гаразд. Перед Стівенсом можете казати все, що завгодно, не хвилюйтеся».
Упродовж двох років після смерті гера Бреманна лорд Дарлінґтон разом із сером Девідом Кардиналом, який став у ту пору його найближчим соратником, успішно зібрали немалу когорту осіб, які поділяли їхню думку про те, що тогочасній ситуації в Німеччині треба покласти край. Серед них були не лише британці й німці, а й бельгійці, французи, італійці та швейцарці; дипломати й високопоставлені політики; шановані релігійні діячі; офіцери у відставці; письменники й мислителі. Дехто з панства твердо вважав, як і його світлість, що у Версалі зіграли не за правилами і що карати народ за війну, яка вже закінчилася, — аморально. Інші не так сильно переймалися долею Німеччини та її жителів, однак побоювалися, що економічний хаос у тій країні, якщо його не зупинити, стрімко пошириться на цілий світ.
До кінця 1922 року його світлість працював з чіткою метою. Зібрати під дахом Дарлінґтон-Голлу найвпливовіших джентльменів, чиєю підтримкою вдалося заручитися, і провести неофіційну міжнародну конференцію, щоб обговорити, як можна переглянути найсуворіші вимоги Версальського договору. Аби з цього щось вийшло, подія мусила мати достатню вагу і справити вирішальний вплив на офіційні міжнародні конференції: кілька таких заходів з чіткою метою — переглянути умови договору — вже відбулося, однак, крім збентеження й образ, вони нічого не дали. Наш тогочасний прем’єр-міністр, містер Ллойд Джордж, закликав провести ще одну велику конференцію в Італії навесні 1922 року, і спочатку його світлість хотів влаштувати зібрання у Дарлінґтон-Голлі, щоб гарантувати успішний результат тієї події. Втім, попри всі зусилля, що їх докладали його світлість та сер Девід, термін виявився закороткий, тож коли конференція, що її ініціював містер Джордж, закінчилася, як і всі інші, нічим, його світлість націлився на наступне велике зібрання, що мало відбутися за рік у Швейцарії.
Пам’ятаю, як одного ранку я приніс лордові Дарлінґтону каву у сніданковий покій, а він, згортаючи «Таймс», із відразою пробурмотів:
— Ох ті французи. Ні, Стівенсе, ви тільки послухайте. Ох і французи!
— Слухаю, сер.
— Цілий світ бачив, як ми з ними ходимо попід ручку. Як тільки згадаю про це, хочеться вимитися з голови до ніг.
— Так, сер.
— Коли я востаннє був у Берліні, Стівенсе, до мене підійшов барон Оверат, давній приятель мого батька, і сказав: «Чому ви так поводитеся з нами? Невже ви не бачите, що ми так більше не можемо?». Мені так і кортіло сказати йому, що то все ті кляті французи. Англійці так не чинять, хотів сказати я. Але, мабуть, не годиться таке говорити. Про наших дорогеньких союзників можна казати тільки добре.
Французи були найнепохитніші, коли йшлося про визволення Німеччини з жорстоких лабет Версальської угоди, тому конче було запросити на зустріч у Дарлінґтон-Голлі бодай одного француза, який мав безсумнівний вплив на зовнішню політику своєї держави. Я чув кілька разів, як його світлість говорив, що без участі такої особи всякі дискусії на тему Німеччини будуть пустими балачками. Отож вони із сером Девідом почали останній, найважливіший етап підготовки, і мені було за честь спостерігати, з якою непохитною рішучістю вони рухалися вперед попри численні невдачі. Вони надіслали безліч листів і телеграм, а його світлість аж тричі за якихось два місяці їздив до Парижа. Урешті-решт, коли один дуже знаменитий француз — я називатиму його мосьє Дюпон — таки погодився долучитися до зустрічі на строго конфіденційних умовах, призначили дату конференції. На той пам’ятний березень 1923 року.
Із наближенням тієї дати на мої плечі лягав усе більший тягар, хоча, звісно, набагато легший, ніж у його світлості. Я чудово усвідомлював, що коли хтось із гостей зазнає якихось незручностей у Дарлінґтон-Голлі, годі буде уявити, які це матиме наслідки. Крім того, планування ускладнювалося ще й тим, що невідомо було, скільки точно прибуде гостей. Конференція мала відбутися на якнайвищому рівні, а отже, коло учасників обмежувалося вісімнадцятьма солідними джентльменами та двома леді — німецькою графинею і місіс Елеанор Остін, поважною пані, яка на той час ще мешкала в Берліні. Проте кожен із них міг, ясна річ, привезти зі собою секретарів, лакеїв і перекладачів, тож визначити, скільки ж осіб приїде, було неможливо. До того ж виявилося, що дехто з гостей прибуде раніше, щоб мати вдосталь часу підготуватися до триденної конференції й оцінити, як налаштовані їхні колеги. Однак точні дати їхнього приїзду, знову ж таки, були невідомі. Отож персонал мав не тільки тяжко працювати й повсякчас бути напоготові, а й виявляти незвичайну гнучкість. Певний час я взагалі думав, що цей колосальний виклик вдасться подолати, лише запросивши додаткових працівників. Втім, у такому разі мені б довелося покластися на незнайомців якраз у той момент, коли помилка коштувала б найдорожче, уже не кажучи про те, що його світлість побоювався би пліток. Тому я почав готуватися до майбутніх подій так, як генерал готується до битви: якнайретельніше склав особливий розпис, передбачивши всі можливі несподіванки; проаналізував найслабші місця й продумав план дій на випадок, якби ті не витримали тиску; і навіть звернувся до працівників із напутнім словом, як ото у війську, намагаючись пояснити, що хоч їм і доведеться виснажливо попрацювати, вони відчуватимуть велику гордість за те, що їм випаде нагода сповнювати свої обов’язки в ті дні. «Цілком можливо, що під цим дахом творитиметься історія», — сказав я. І вони — знаючи, що я не схильний до перебільшень, — добре усвідомили, що от-от відбудеться щось надзвичайне.
Тепер ви розумієте, яка атмосфера панувала в Дарлінґтон-Голлі тоді, коли мій батько впав перед альтанкою — а трапилося це за якихось два тижні до того, як мали прибути перші учасники конференції, — і що я мав на увазі, коли сказав, що в нас немає часу, так би мовити, ходити околяса. Однак батько швидко придумав, як обійти заборону носити заставлені посудом таці. У маєтку вже звикли бачити його постать, що штовхає візок зі швабрами, щітками та іншим мийним причандаллям, акуратно, хоч і не до ладу, розставленим довкола чайничків, чашок і блюдець, наче на візку вуличного торговця. Він, певна річ, мусив облишити свій обов’язок прислуговувати в їдальні, проте візок таки давав йому змогу виконувати на диво багато справ. Чесно кажучи, що ближчав наш колосальний виклик, то разючіше змінювався мій батько. У нього немовби вселилась якась надприродна сила, завдяки якій він помолодшав на двадцять років: з лиця практично зник уже звичний понурий вираз, а до роботи він брався з таким молодечим запалом, що хтось сторонній подумав би, наче то кілька слуг штовхають візки коридорами Дарлінґтон-Голлу.
Що ж до міс Кентон, то я пригадую, що сильна напруга справила на неї помітне враження. Пам’ятаю, як десь у той час перестрів її у службовому коридорі. Той довжелезний коридор — перехід до службового крила Дарлінгтон-Голлу — завжди був доволі похмурою місциною, бо туди майже не проникає світло знадвору. Навіть у сонячний день у коридорі так темно, що здається, ніби ви йдете тунелем. Якби я тоді не впізнав міс Кентон за її ходою, то зрозумів би, що це вона, хіба за силуетом. Я зупинився в одному з тих небагатьох місць, де на підлогу падало пасемце блідого світла, і, коли вона підійшла ближче, сказав:
— О, міс Кентон.
— Слухаю, містере Стівенс.
— Чи можу я звернути вашу увагу, міс Кентон, що постіль для кімнат на горішньому поверсі має бути готова не пізніше як післязавтра.