Попри те, що земля і майже все листя покрилися легкою памороззю, день видався досить теплий. Я швидко перейшов через моріжок, став за кущем і вже за мить почув кроки містера Кардинала, який наближався в мій бік. На жаль, я трохи невдало розрахував час своєї появи. Я збирався вийти з-за куща, коли містер Кардинал буде на достатній відстані від мене — тоді б він завчасу мене помітив і подумав би, що я прямую в альтанку чи йду до садівника. Тоді я вдав би, наче щойно його зауважив, і почав би нібито спонтанну розмову. Але сталося так, що я випірнув з-за куща трохи запізно і, як не прикро, налякав юного джентльмена — той миттю шарпнув валізку до себе й обома руками притиснув її до грудей.
— Прошу пробачення, сер.
— О Господи, Стівенсе! Ну ви мене й налякали! А я думав, що там уже все в розпалі.
— Пробачте, сер, але я маю вам дещо передати.
— Ох, ну ви мене й настрашили!
— Дозвольте відразу перейти до справи, сер. Ви, мабуть, помітили неподалік від нас гусей.
— Гусей? — містер Кардинал спантеличено роззирнувся. — А й справді, гуси...
— А ще квіти та кущі. Зараз, звісно, не найкраща пора року, аби спостерігати за ними в усій красі, але ви, гадаю, погодитеся, сер, що з настанням весни ми побачимо тут певні, дуже особливі зміни.
— Так, я згідний з вами — подвір’я зараз виглядає не найліпше. Але, відверто кажучи, Стівенсе, я не особливо милувався пишнотами природи. Мені неспокійно на душі. Мосьє Дюпон приїхав у найгіршому настрої, який тільки може бути. А це найменше, чого б нам хотілося.
— Мосьє Дюпон уже приїхав сюди, у цей маєток, сер?
— Десь півгодини тому. Він просто в жахливому гуморі.
— Пробачте, сер, я мушу негайно йти до нього.
— Звісно, Стівенсе. Але було мило з вашого боку отак побалакати зі мною.
— Прошу пробачення, сер. Річ у тім, що я мав сказати трохи більше про пишноти природи, як ви самі висловилися. Буду щиро вдячний, якщо ви вчините таку ласку й вислухаєте мене за іншої нагоди.
— Що ж, чекатиму з нетерпінням, Стівенсе. Хоча я радше шанувальник риби. Про рибу, прісну воду та сіль я знаю все.
— Наша майбутня розмова стосуватиметься всіх живих істот, сер. Але наразі прошу мене пробачити. Я й не підозрював, що мосьє Дюпон уже приїхав.
Я поквапився назад до будинку, де мене перестрів старший лакей.
— Ми всюди шукаємо вас, сер, — сказав він. — Прибув джентльмен із Франції.
Мосьє Дюпон був високим та елегантним сивобородим паном із моноклем. Він приїхав у такій одежі, яку панство з Європи зазвичай вбирає на відпочинок, і це не дивно, бо він увесь час старанно демонстрував своїм виглядом, що приїхав у Дарлінґтон-Голл винятково задля розваги і дружніх балачок. Як зауважив містер Кардинал, мосьє Дюпон прибув у поганому гуморі. Я вже не пригадаю усього того, що псувало йому настрій, відколи він приїхав до Англії за кілька днів до нашої конференції, але пам’ятаю, що він сильно понатирав ноги, коли гуляв Лондоном, і боявся, що рани почнуть гнити. Я скерував його камердинера до міс Кентон, але це не ніяк не стримувало мосьє Дюпона від того, щоб кожні кілька годин клацати пальцями й гукати мені: «Дворецький! Принесіть ще бинтів!».
Коли він побачив американського сенатора, містера Льюїса, його настрій неабияк піднявся. Вони привіталися як давні друзі й решту часу, аж до вечора, провели разом, зі сміхом згадуючи минуле. Те, що містер Льюїс ні на крок не відходив від мосьє Дюпона, завдавало чималої незручності лордові Дарлінґтону, який, цілком природно, хотів до початку конференції налагодити тісний особистий контакт із поважним гостем. Кілька разів я бачив, як його світлість намагався відкликати мосьє Дюпона вбік, щоб поговорити з ним віч-на-віч, але містер Льюїс з’являвся як з-під землі і, усміхаючись, втручався в їхню розмову. «Вибачте, джентльмени, але мені ніяк не дає спокою одна річ», — казав він, і вже за мить його світлості доводилося слухати котрусь із веселих бувальщин містера Льюїса. Натомість інші гості, чи то зі страху, чи то через неприязнь, трималися подалі від мосьє Дюпона — це було помітно навіть у назагал стриманій атмосфері й тільки зміцнювало відчуття, що саме мосьє Дюпон має вплив на те, чим закінчаться наступні кілька днів. Конференція розпочалася дощового ранку в останній тиждень березня 1923 року. Вона відбувалася у вітальні — таке доволі незвичне місце вибрали для того, щоб підкреслити неофіційний характер зібрання. Як на мене, удавана невимушеність сягнула мало не сміховинних масштабів. У цій, так би мовити, жіночій кімнаті зібралося стільки серйозних джентльменів у темних костюмах, що яблуку не було де впасти. Вони сиділи на диванах по троє-четверо. Це вже само по собі було дивне видовище, проте деякі з них так старанно вдавали, начебто це звичайнісінький світський захід, що навіть порозгортали в себе на колінах журнали й газети.
Того першого ранку я мусив цілий час бігати туди-сюди, тож не міг добре простежити за перебігом конференції. Але пригадую, що лорд Дарлінґтон розпочав зустріч, офіційно привітавши гостей, а потім навів аргументи на користь того, чому з погляду моралі слід послабити різні пункти Версальської угоди, і наголосив на великих стражданнях, які на власні очі спостеріг у Німеччині. Я, звісно, уже чув, як його світлість і за інших обставин виявляв схожі сентименти, однак він звертався до цього поважного товариства з таким твердим переконанням, що я знову відчув глибоке зворушення. Далі слово взяв сер Девід Кардинал, і хоч я встиг почути лише частину його промови, мені вона видалась доволі прагматичною і, відверто кажучи, я майже нічого не втямив. Утім, говорив він загалом про те саме, що і його світлість, а на завершення закликав дозволити Німеччині призупинити виплату репарацій та вивести французькі війська з Руру. Після нього виступала німецька графиня, але в той час я мусив надовго покинути вітальню — не пам’ятаю, з якої причини. Коли я повернувся, уже почалася загальна дискусія, а розмови гостей про торгівлю, відсоткові ставки й таке інше були мені незрозумілі.
Наскільки я бачив, мосьє Дюпон не брав участі в дискусіях, і з його насупленого виразу лиця важко було сказати, чи він уважно дослухається до розмови, чи поринув у свої думки. Коли я виходив із кімнати посеред виступу одного джентльмена з Німеччини, мосьє Дюпон зненацька підвівся і вийшов слідом за мною.
— Дворецький! — звернувся він до мене, коли ми вийшли на коридор. — Я би хотів, щоб мені перебинтували ноги. Вони так болять, що я ледве слухаю, про що там говорять.
Наскільки я пам’ятаю, я попросив про допомогу міс Кентон — звісно ж, через посланця — і, залишивши мосьє Дюпона у більярдній чекати на свою рятівницю, вийшов у коридор, де побачив на сходах старшого лакея, який, збігши донизу, схвильовано повідомив, що моєму батькові стало зле нагорі.
Я квапливо піднявся на другий поверх, де на мене чекало химерне видовище. У протилежному кінці коридору, майже навпроти великого вікна, заповненого сірим світлом і дощем, завмер мій батько — у такій позі, начебто брав участь у якійсь церемонії. Став на одне коліно і, схиливши голову, штовхав візок, що з якоїсь причини вперто відмовлявся зрушити з місця. Неподалік стояли дві покоївки, зберігаючи ввічливу дистанцію, і налякано спостерігали за його натугами. Я підійшов до батька й, розтиснувши його руки, що міцно вчепилися за край візка, посадив його на килим. Його очі були заплющені, лице стало попелясто-сіре, а на чолі виступили краплини поту. Покликали на допомогу, хтось прикотив крісло на коліщатках, і мого батька завезли до кімнати.