— Так, звісно, сер.
— Деколи мені здається, що було б краще, якби Всевишній створив усіх нас... гм... рослинами чи що. Міцно закоріненими в землю. Тоді не було б ніяких нісенітниць про всякі там війни й угоди.
Юного джентльмена, мабуть, потішила така думка, бо він засміявся, а тоді, трохи поміркувавши, розреготався ще голосніше. Я й собі засміявся. Він штурхнув мене ліктем і запитав:
— Можете собі таке уявити, Стівенсе?
І знов зареготав.
— Так, сер, — відповів я, сміючись. — Дуже цікавий варіант.
— Тільки аби в нас далі були такі чолов’яги як ви, щоб носили записки туди-сюди й подавали їжу. Інакше як би ми усе встигали? Уявляєте, Стівенсе? Усі трималися б корінням за землю. Уявіть собі!
Тієї миті позаду мене з’явився лакей.
— Міс Кентон хоче щось вам сказати, сер, — мовив він.
Я перепросив містера Кардинала і рушив до дверей. Мосьє Дюпон, мабуть, чатував там на мене, бо коли я підійшов, він запитав:
— Дворецький, лікар уже є?
— Якраз іду це з’ясувати, сер. Зараз повернуся.
— Мене дуже болить нога.
— Прикро про це чути, сер. Лікар мав би вже прийти.
Мосьє Дюпон вийшов із курильні слідом за мною. На коридорі знову стояла міс Кентон.
— Містере Стівенс, — сказала вона, — прибув доктор Мередіт. Він піднявся нагору.
Вона промовила це тихо, але мосьє Дюпон позаду мене нетерпляче вигукнув:
— О, нарешті!
Я обернувся до нього і сказав:
— Ходіть за мною, сер.
Я завів його у більярдну, де розпалив вогонь у каміні, а він сів у шкіряне крісло й узявся скидати взуття.
— Вибачте, що тут прохолодно, сер. Лікар зараз спуститься до вас.
— Дякую, дворецький. Ви добре впоралися із завданням.
Міс Кентон чекала на мене в коридорі — ми мовчки піднялися нагору. У батьковій кімнаті доктор Мередіт щось писав, а місіс Мортімер гірко плакала.
Вона так і не зняла свого фартуха, яким, вочевидь, витирала сльози, бо по всьому її лиці були масні плями — здавалося, вона з якогось гурту менестрелів. Я думав, що в кімнаті пахнутиме смертю, але через місіс Мортімер — чи радше через її фартух — там тхнуло смаженим.
Доктор Мередіт, підвівшись, сказав:
— Співчуваю, Стівенсе. У вашого батька стався важкий напад. Він недовго мучився, не хвилюйтеся. Ви б і так не змогли його врятувати.
— Дякую, сер.
— Я мушу йти. Ви подбаєте про решту?
— Так, сер. Пробачте, але внизу вашої уваги потребує один поважний пан.
— Щось критичне?
— Він дуже хотів вас побачити, сер.
Я провів містера Мередіта вниз, у більярдну, й одразу повернувся до курильні, де атмосфера пожвавішала ще більше.
Не мені, звісно, судити про те, чи достойний я місця поряд із великими дворецькими нашого покоління, як-от містером Маршаллом чи містером Лейном, хоча, зрештою, дехто — напевно, із надмірної доброти душевної — прирівнює мене до них. Буду відвертий: коли я кажу, що конференція 1923 року і особливо той пам’ятний вечір стали знаковими подіями в моїй службі, я керуюся насамперед власними скромними мірками. Та якщо ви врахуєте обставини, які тиснули на мене того вечора, то, мабуть, теж погодитеся, що, незважаючи на все, я таки виявив принаймні дещицю тієї гідності, що її достойний хтось такий як містер Маршалл чи — якщо вже на те пішло — мій батько. Чому б я мав це заперечувати? Попри сумні події, які сталися того вечора, коли я згадую про нього сьогодні, мене наповнює радість.
День другий • Пообіддя
Ставок Мортімера, Дорсет
Напевно, запитання «„Великий“ дворецький — який він?» має ще один важливий вимір. Досі я не надав йому належної уваги. А це, скажу я вам, неабияк бентежить, коли йдеться про близьку до серця справу, а надто ту, якій я присвятив стільки роздумів. Мені здається, я надто поспішив, коли відкинув певні вимоги до членства у спілці Гейза. Зрозумійте мене правильно: я не маю жодного наміру відмовлятися від своїх слів про гідність та її важливий зв’язок із величчю. Однак останнім часом я розмірковував над тією іншою заявою спілки: про те, що «кандидат мусить працювати у знатному домі». Як і раніше, я вважаю, що таким висловлюванням спілка демонструє нерозважливу пиху. Втім, мені здається, що найбільший спротив тут викликає не саме твердження, а застаріле розуміння того, що таке «знатний дім». Справді, добре поміркувавши, я погоджуюся, що «праця у знатному домі» таки є запорукою величі — за умови, що слово «знатний» тут має глибше значення, ніж йому надає спілка Гейза.
Коли порівняти моє розуміння вислову «знатний дім» із тим, що вкладає в нього спілка, відразу виявиться суттєва різниця між цінностями сучасного покоління дворецьких і цінностями покоління попереднього. Цими словами я не просто звертаю увагу на те, що наше покоління не так зверхньо розмежовує господарів-дворян і господарів-«комерсантів». Я хочу сказати — і думаю, моє зауваження цілком справедливе, — що ми були великими ідеалістами. Якщо наші попередники переймалися тим, чи титулований господар і чи належить він до давнього роду, нас хвилювала моральність нашого працедавця. І тут не йдеться про поведінку господаря. Я маю на увазі, що ми — на відміну від попереднього покоління, для якого це було б чимось незвичним, — прагнули служити джентльменам, котрі, так би мовити, сприяли поступу людства. Скажімо, прислуговувати містерові Джорджу Кеттериджу, який — попри усю скромність своїх починань — зробив беззаперечний внесок у добробут імперії, вважалося набагато достойнішим, аніж джентльмену, який, хоч і аристократичного роду, збавляв час у клубах і на полях для гольфу.
Насправді з нагальними проблемами боролося чимало джентльменів з найблагородніших родин, тому спершу могло здатися, що наше покоління мало чим відрізнялося від своїх попередників. Але можу запевнити вас, що наші переконання кардинально відрізнялися, і це виявлялося не тільки в переліку тем, які обговорювали між собою дворецькі, а й у тому, як найздібніші представники нашого покоління обирали собі місце праці. Рішення залежали не просто від оплати, підлеглого персоналу чи іменитості родини — на мою думку, буде цілком справедливо, коли я скажу, що престиж того чи того дому праці найдужче залежав від моральних чеснот господаря.
Щоб якнайвдаліше підкреслити різницю між поколіннями, спробую висловитись образно. Дворецькі, які належали до покоління мого батька, сприймали світ як драбину: на верхівці — маєтки королівської родини, герцогів і лордів із найдавніших родів, на кілька сходинок нижче — «скоробагатьки», і так аж донизу, де ієрархію визначали тільки гроші або, навпаки, безгрошів’я. Честолюбні дворецькі силкувалися вибратися драбиною якомога вище, і загалом що далі вони піднімалися, то більший здобували престиж. Саме такими цінностями, звісно ж, керувалася спілка Гейза, висловлюючись про «знатні маєтки»; і те, що вона аж до 1929 року впевнено оприлюднювала такі заяви, зайвий раз засвідчує, що наше суспільство наближалося до неминучого занепаду — дивно, що той не настав іще раніше. Бо на ту пору схожі критерії аж ніяк не пасували достойникам, що стали наймайстернішими представниками нашого фаху. Адже наше покоління — і я навряд чи помилюся, коли це скажу, — сприймало світ не як драбину, а як колесо. Зараз поясню докладніше.
Мені здається, наше покоління першим розпізнало те, що пройшло повз увагу попередників: історичні рішення ухвалюють не в державних палатах і не впродовж кількаденних міжнародних конференцій під пильним оком громадськості та преси. У цій країні проводять дискусії та приймають важливі рішення в затишку, за зачиненими дверима знатних маєтків. Те, що відбувається перед громадськістю і не раз супроводжується пишними церемоніями, — переважно підсумок того, що тижнями чи місяцями тривало у чотирьох стінах. Ми сприймали світ як колесо, що обертається: в його осерді — поважні маєтки, звідки важливі рішення по «шпицях» розходяться до всіх інших: багатих і бідних, які крутяться довкола них. Кожен, хто хотів чогось досягнути, прагнув працювати якнайближче до осердя — так близько, наскільки дозволяли здібності. Бо, як я вже казав, ми були поколінням ідеалістів і для нас важило не тільки те, як добре ми виявляли свої вміння, а й те, навіщо ми це робили. Кожен із нас таїв у серці бажання внести скромну лепту у творення досконалішого світу і вважав, як фахівець своєї справи, що найпевніший спосіб цього досягнути — служити великим джентльменам, у чиїх руках перебувала доля цивілізації.