День третій • Ранок
Тонтон. Сомерсет
Учора я заночував у готелі «Карета й коні» біля самого містечка Тонтон, що в Сомерсеті. З вікна моєї автівки ця садиба із солом’яним дахом, що купалася на узбіччі у променях призахідного сонця, здавалася дуже привабливою. Господар провів мене дерев’яними сходами нагору до невеликої кімнатки — скромно вмебльованої, але цілком пристойної. Коли він поцікавився, чи я вечеряв, я попросив його принести мені сендвіч, який виявився бездоганним вибором на вечір. Та коли за вікном запала темрява, у кімнаті стало гнітюче і я зрештою вирішив спуститися до бару та скуштувати місцевого сидру.
Біля шинквасу зібралося п’ятеро чи шестеро відвідувачів — їхня зовнішність свідчила про те, що ці люди працюють на землі. Замовивши в господаря кухоль сидру, я вмостився за столом трохи далі від них, маючи намір перепочити й зібратися з думками. Та невдовзі стало очевидно, що моя присутність бентежить місцевих, які, здається, відчули потребу виявити гостинність. Як тільки у їхній розмові наставала пауза, хтось із них кидав погляд у мій бік, так наче хотів підійти до мене, та все ніяк не наважувався. Урешті-решт один із тих чоловіків, підвищивши голос, сказав:
— Бачу, ви тут ночувати зібралися, сер.
Коли я підтвердив, що це справді так, він похитав головою і зауважив:
— Вам тут навряд чи вийде виспатися, сер. Хіба будете слухати, як старий Боб, — він кивнув у бік господаря, — тарабанить тут цілу ніч, а потім його жінка репетує на нього з самого ранку.
Господар намагався йому заперечити, а весь гурт тим часом аж заходився від сміху.
— Це справді так? — запитав я. І в цю мить мені сяйнув здогад — та сама, що останнім часом багато разів спадала мені на думку у присутності містера Фаррадея: від мене хотіли почути якийсь дотеп. І справді — місцеві чемно мовчали, дожидаючись, що я скажу далі. Я задіяв усю фантазію і зрештою промовив:
— Тутешній різновид кукурікання, я так розумію.
Мовчанка тривала ще якийсь час — напевно, вони думали, що я продовжу свої міркування. Але, помітивши радісну гримасу на моєму лиці, вони збентежено загиготіли. Після цього повернулися до своєї балачки, а я більше не промовив до них ані слова, тільки трохи пізніше побажав доброї ночі.
Я був досить задоволений власним дотепом у той момент, коли він спав мені на думку, і, чесно кажучи, трохи засмутився, що його належно не сприйняли. А найдужче мене засмутило те, що впродовж останніх місяців я присвячував багато часу й зусиль, аби вдосконалити свої здібності в тій царині. Я намагався поповнити фаховий арсенал умінням приязно балакати, щоб виправдати сподівання містера Фаррадея.
Останнім часом, як тільки випадала вільна хвилина — наприклад, коли містер Фаррадей ішов кудись увечері, — я взяв собі за звичку слухати радіо у своїй кімнаті. Одна з програм, які я слухаю, називається «Двічі на тиждень або частіше», хоча виходить насправді тричі на тиждень. Двоє ведучих обмінюються жартівливими коментарями на різні теми, про які йдеться в листах від слухачів. Я уважно слухаю цю програму, бо дотепи, які в ній звучать, завжди зі смаком і, як на мене, цілком відповідають тону тих добродушних балачок, що їх він мене сподівається містер Фаррадей. Узявши приклад із ведучих, я навіть вигадав невеличку вправу, яку стараюся виконувати бодай раз на день: як тільки настає якийсь дивний момент, я намагаюся сформулювати три дотепи про те, що мене в ту мить безпосереднього оточує. Або — як варіант тієї самої вправи — вигадати три дотепи на основі подій, що трапилися за останню годину.
Мабуть, ви розумієте, чому я так засмутився через учорашній невдалий жарт. Спершу я подумав, що причина мого скромного успіху в тому, що я не висловився достатньо чітко. Однак потім, повернувшись до своєї кімнати, я припустив, що міг образити тих людей. Адже вони могли подумати, що я натякаю, нібито господарева дружина схожа на півня, — але я і близько не мав такого наміру. Я намагався заснути, але ця думка не давала мені спокою і я вирішив, що вранці попрошу господаря мені вибачити. Та він, як мені здалося, був у цілком веселому настрої, коли приніс мені сніданок, тож я вирішив дати собі спокій.
Проте цей незначний епізод яскраво демонструє, які небезпеки приховують у собі різні дотепи. Перш ніж пожартувати, варто сповна оцінити всі ймовірні наслідки свого жарту, але на це завжди бракує часу, тож якщо ви не володієте потрібним умінням і досвідом, то ризикуєте бовкнути щось непристойне. З часом, як слід повправлявшись, я стану майстерно жартувати — сумніватися немає жодної підстави, але з цим пов’язані такі ризики, що я вирішив принаймні деякий час не виконувати цього обов’язку у присутності містера Фаррадея, допоки не здобуду більше практики.
Хай там як, а мушу з прикрістю повідомити, що те, про що вчора ввечері мене застерігали в дотепній формі місцеві — начебто я не зможу виспатися через шум унизу, — таки справдилося. Дружина господаря хоч і не кричала, та все ж теревенила безперестанку — до пізньої ночі, поки вони з чоловіком поралися по господарству, а тоді знову рано-вранці. Втім, я охоче пробачив цьому подружжю, бо видно було, що вони звиклі до важкої праці, а той галас, звісно ж, це підтверджував. Та й, крім того, не варто забувати про мій злощасний дотеп. Отож я у жоден спосіб не виказав того, що вночі погано спав, а подякував господареві й вирушив на прогулянку ярмарковим містечком.
Мабуть, мені вартувало заночувати тут, у закладі, де я зараз сиджу, попиваючи смачний ранковий чай. Адже на вуличній табличці написано не тільки «Чай, закуски і тістечка», а й «Чисті, тихі, затишні кімнати». Той заклад — на головній вулиці Тонтона, майже коло самої ринкової площі, у трохи осілому будинку з важкими дерев’яними балками на фасаді. Я сиджу у просторій залі, оббитій дубовими панелями, у якій вдосталь столиків, аби два десятки гостей почувалися вільно. За вітриною, де лежать розмаїті тістечка та інші ласощі, відвідувачів обслуговують двоє веселих дівчат. Словом, чудова місцина, аби скуштувати вранішнього чаю, але чомусь дуже мало мешканців Тонтона бажають сюди завітати. Наразі мені складають компанію лише дві літні пані, які сидять під протилежною стіною, і якийсь чоловік — може, колишній фермер — за столиком біля великого заскленого виступу. Я не можу добре його роздивитися, бо яскраве ранкове сонце перетворило його на силует. Та я бачу, що він читає газету, раз у раз піднімаючи голову, щоб подивитися на перехожих за вікном. Я спершу подумав, що він на когось чекає, та, здається, він просто хоче не проминути нікого зі знайомих, якщо ті пройдуть повз.