Сам я примостився майже в кінці зали, та навіть звідси виразно бачу залиту сонцем вулицю, а на протилежному хіднику — дороговказ, на якому позначено кілька поблизьких місць. Одне з них — село Марсден. Можливо, ця назва — Марсден — видасться вам знайомою, як видалася вчора мені, коли я побачив її в дорожньому атласі. Відверто кажучи, я навіть відчув спокусу трохи відхилитися від запланованого маршруту, аби побачити те село. Марсден, що у графстві Сомерсет, — саме те місце, де колись була компанія «Ґіффен енд Ко», і саме до Марсдена слід було надсилати замовлення на фірмові темні бруски поліролю, щоб потім їх «подрібнити, змішати з воском і накладати руками». Певний час поліроль для срібла від «Ґіффен енд Ко» вважався найкращим, і лише поява на ринку нових хімічних речовин незадовго до війни знизила попит на цей неймовірний продукт.
Наскільки я пригадую, поліроль Ґіффена з’явився на початку двадцятих, і багато хто вбачає зв’язок між його появою і зміною пріоритетів серед представників нашого фаху — зміною, завдяки якій полірування набуло особливого значення, що його має донині. Як і низка інших важливих подій того часу, ця теж була пов’язана зі зміною поколінь: саме в ті роки «досягнуло зрілості» наше покоління дворецьких, а його представники — як-от містер Маршалл — відіграли чільну роль у тому, що полірування срібла стало настільки важливим. Я, звісно, не маю на увазі, що полірування срібла — а надто столового — раніше вважалося другорядним обов’язком. Але не помилюся, коли скажу, що багато дворецьких — зокрема сучасників мого батька — не вважали це заняття головним: у ті часи дворецькі лиш інколи безпосередньо наглядали за поліруванням срібла, віддаючи цю справу в руки своїх помічників. Вважається, що містер Маршалл першим усвідомив, наскільки важливе срібло: жоден інший предмет у домі не буває об’єктом такої пильної уваги гостей, як столове срібло під час вечері, а отже, саме його можна назвати публічним виявом стандартів, що їх дотримуються в маєтку. І якраз містер Маршалл уперше приголомшив леді та джентльменів, які навідалися до будинку Шарлевіллів, коли сервірував стіл сріблом, наполірованим до небаченого доти блиску. Немає нічого дивного, що зовсім скоро під тиском господарів дворецькі по цілій країні зосередили свої сили на поліруванні срібла. Пригадую, що тоді де не взялися дворецькі, кожен з яких запевняв, начебто винайшов спосіб перевершити містера Маршалла, — і способи ці вони старанно тримали в таємниці, наче французькі шеф-кухарі, які стережуть свої рецепти. Однак тепер — як і тоді — я не сумніваюся, що вигадливі й загадкові методи, до яких вдавалися такі особи як містер Джек Нейборс, практично не впливали на результат. У моєму випадку формула була проста: добротний поліроль і пильний нагляд. Усі досвідчені дворецькі замовляли поліроль Ґіффена, а якщо його застосовувати правильно, можна не хвилюватися, що ваше срібло виблискуватиме не так, як у сусіда.
З радістю згадую численні оказії, коли срібло в Дарлінґтон-Голлі справляло приємне враження на гостей. Наприклад, одного разу леді Астор зауважила, що наше срібло «просто неперевершене» — щоправда, прозвучало це не зовсім доброзичливо. Ще пам’ятаю, як містер Джордж Бернард Шоу, славетний драматург, уважно розглядав покладену перед ним десертну ложку: підніс її до світла й порівнював її поверхню з поверхнею сусідньої тарілки, забувши на мить, що перебуває серед товариства. Та з найбільшою приємністю пригадую той вечір, коли до маєтку із суворо конфіденційним візитом завітала одна дуже поважна персона — член уряду, який невдовзі став міністром закордонних справ. Зрештою, результати цих візитів добре задокументовані, тому я не бачу причини замовчувати, що мова йде про лорда Галіфакса.
Як виявилося, той візит був першим із цілої низки «неофіційних» зустрічей лорда Галіфакса й тодішнього німецького посла гера Ріббентропа. Того вечора лорд Галіфакс прибув дуже насторожений. Щойно переступивши поріг, відразу сказав: «Чесно, Дарлінґтоне, не знаю, що ви мені тут наготували. Я точно про це пошкодую».
Гер Ріббентроп мав прибути не раніш як за годину, тож його світлість запропонував гостеві оглянути маєток — ця стратегія заспокоїла свого часу не одного схвильованого відвідувача. Займаючись своїми справами, я певний час тільки й чув, як лорд Галіфакс у різних кімнатах нарікав на зустріч, що на нього чекала, а лорд Дарлінґтон даремно намагався його втішити. Аж раптом лорд Галіфакс вигукнув: «Ох, Дарлінгтоне, а яке срібло в цьому домі — приємно глянути!». Я, звісно ж, дуже зрадів, коли це почув, але справді радісним підсумком того епізоду стало те, що трапилося за два чи три дні, коли лорд Дарлінгтон мовив: «До речі, Стівенсе, недавно лорда Галіфакса неабияк вразило наше срібло. Йому аж настрій поліпшився». Я чітко пригадую, що його світлість висловився саме так, отож можу сміливо сказати, що стан срібла — то був скромний, але важливий внесок у налагодження взаємин між лордом Галіфаксом і гером Ріббентропом того вечора.
На цьому етапі варто сказати кілька слів про гера Ріббентропа. Сьогодні, звісно, усі вважають, що він був шахраєм: що Гітлер з самого початку планував якомога довше обманювати Англію, приховуючи свої наміри, а гер Ріббентроп мав тільки одне завдання в цій країні — підлаштувати той обман. Як я щойно сказав, це загальноприйнята думка, і я не маю наміру з нею сперечатися. Та все ж трохи дратує, коли чуєш, як тепер люди говорять так, ніби тоді ні секунди не довіряли герові Ріббентропу — так наче тільки лорд Дарлінґтон вірив, що він достойний джентльмен, і підтримував з ним робочі стосунки. Відверто кажучи, у тридцятих гер Ріббентроп був шанованим, навіть бажаним гостем у найзнаменитіших маєтках. Пригадую, що у 1936-1937 роках усі слуги, які приїжджали до нас, тільки й говорили про «німецького посла», і зі сказаного випливало, що чимало знатних леді та джентльменів у цій країні були ним зачаровані. Тому тепер, як я вже казав, дратує, коли чуєш, як ті самі люди розповідають про ті часи, а надто як вони висловлюються про його світлість. Якби ви побачили тогочасні списки їхніх гостей, то відразу б зрозуміли, які ті особи лицемірні, бо гер Ріббентроп не просто вечеряв за їхніми столами, а й часто сидів на чільному місці як почесний гість.
А потім ті самі особи стверджують, нібито лорд Дарлінґтон зробив невідомо що, прийнявши гостинні запрошення нацистів під час кількох поїздок до Німеччини. Думаю, вони б відразу позамовкали, коли б «Таймс» надрукував бодай один зі списків гостей, які відвідували бенкети, що їх влаштовували німці в Нюрнбергу. Річ у тім, що з гостинності німецьких очільників користали найповажніші, найшанованіші англійські леді та джентльмени, і я — як свідок — можу поручитися, що більшість із цих осіб поверталися захоплені і вдячні господарям. Той, хто натякає, нібито лорд Дарлінгтон підтримував таємний зв’язок із загальновідомим ворогом, просто забуває — задля власної вигоди — справжні обставини тих часів.
Мушу також визнати: заяви про те, що, мовляв, лорд Дарлінґтон був антисемітом і підтримував тісні зв’язки з такими організаціями як Британський союз фашистів, — це безсоромні нісенітниці. Таке вигадують тільки ті, хто уявлення не має, яким джентльменом був його світлість. Лорд Дарлінґтон терпіти не міг антисемітизму. Я кілька разів чув, з якою огидою він критикував антисемітські висловлювання. А звинувачення в тому, що його світлість начебто не пускав на поріг євреїв чи забороняв наймати єврейських слуг — це повне безглуздя; був, правда, один дріб’язковий епізод у тридцятих, з якого роздули невідомо що. А стосовно Британського союзу фашистів, можу сказати тільки те, що будь-які спроби знайти зв’язок між його світлістю й тими людьми — просто сміховинні. Сер Освальд Мослі — джентльмен, який очолював «чорносорочечників» — гостював у Дарлінґтон-Голлі разів три, не більше, і то ці візити відбулися ще до того, як його організація виказала свою справжню сутність. Як тільки її мерзенні наміри стали очевидні — і, відверто кажучи, його світлість розпізнав їх швидше за інших, — лорд Дарлінґтон обірвав усякі стосунки з тими людьми.