Хай там що, а згадані організації ніяк не стосувалися політичного життя в цій країні. Лорд Дарлінгтон, як ви згодом зрозумієте, належав до тих джентльменів, які переймаються тільки справді важливими питаннями, і особи, що їх він збирав за своїм столом, були дуже далекі від огидних маргіналів. Особи ці — політики, дипломати, військові, представники духівництва — не тільки були глибоко шанованими людьми, а й по-справжньому впливали на британське життя. Серед них, звісно ж, були і євреї — і цього досить, аби довести, наскільки безглузді закиди на адресу його світлості.
Але я відступив від теми. Я розповідав про срібло і про те, як приємно воно вразило лорда Галіфакса того вечора, коли він мав зустрітися у Дарлінгтон-Голлі з гером Ріббентропом. Хочу відразу наголосити, що я в жодному разі не хотів сказати, нібито вечір, який спочатку міг обернутися для мого господаря повним розчаруванням, закінчився тріумфом лише завдяки начищеному сріблу. Проте лорд Дарлінґтон сам сказав, що срібло бодай на дещицю, та все ж підняло гостеві настрій, тому, мабуть, недарма я згадую той випадок із гордістю.
Деякі представники нашого фаху вважають, що нема значення, на кого працювати, і що ідеалізм, який панує серед нашого покоління — віра в те, що ми, дворецькі, маємо служити великим джентльменам, які сприяють поступу людства, — це тільки пишномовні балачки, ніяк не пов’язані з реальністю. Такі скептично налаштовані особи, безперечно, виявляються найбільшими посередностями в нашому професійному колі. Вони розуміють, що їм бракує здібностей, аби досягнути найвищого щабля, і тому стараються стягнути до свого рівня якомога більше колег. Їхні думки навряд чи варто сприймати серйозно. Однак усе одно приємно, коли можеш назвати випадки у своїй кар’єрі, які свідчать про те, наскільки ці люди помиляються. Дворецький, звісно, мусить повсякчас старанно служити господареві, і службу цю не можна звести до переліку конкретних випадків на зразок того епізоду з лордом Галіфаксом. Але саме такі випадки, як на мене, підкреслюють беззаперечний факт: мені пощастило сповнювати професійні обов’язки в гущі непересічних подій. Тож я, мабуть, маю повне право відчувати задоволення, що його ніколи не пізнають ті, які служать посереднім господарям, — задоволення від того, що можу впевнено сказати: мої зусилля таки мали вплив — бодай і скромний — на хід історії.
Утім, не варто весь час озиратися на минуле. Адже переді мною ще багато років служби. А містер Фаррадей не тільки чудовий господар — він джентльмен з Америки, якому я зобов’язаний продемонструвати все, чим славляться британські дворецькі. Тому вкрай важливо зосередитися на теперішньому й пильнувати, щоб не втрапити в пастку самовдоволення, викликаного колишніми успіхами. Бо, мушу визнати, останні кілька місяців у Дарлінґтон-Голлі справи йдуть не так уже й бездоганно. Нещодавно на поверхню виринуло кілька дрібних огріхів, зокрема квітнева оказія зі сріблом. На щастя, того дня містер Фаррадей не приймав гостей, але мені той випадок все одно завдав великого сорому.
Це сталося вранці за сніданком, і містер Фаррадей — чи то з доброти сердечної, чи через те, що він американець і не зрозумів масштабу моєї помилки, — не сказав мені про це ні слова. Сівши за стіл, він просто взяв виделку, глянув на неї і, провівши кінчиком пальця по зубцях, узявся читати заголовки в ранішній газеті. Він явно не замислювався про те, що робить, а я ж бо відразу помітив, що сталося, й поквапився забрати геть осоружний предмет. І через збентеження зробив це, напевно, зашвидко, бо містер Фаррадей, здригнувшись, пробурмотів: «Ох, Стівенсе...».
Я квапливо вийшов з кімнати й за мить повернувся з такою виделкою, як годиться. Рушивши до стола — і до містера Фаррадея, який сидів, з головою занурившись у газету, — я подумав, що можу тихенько покласти виделку на скатертину, аби не відривати господаря від читання. Але відразу похопився, що містер Фаррадей, цілком можливо, тільки вдає байдужість, аби мене ще дужче не соромити; і що коли я крадькома поверну виделку на місце, він подумає, наче я легковажно поставився до своєї помилки, чи, ще гірше, намагаюся її приховати. Тому я вирішив покласти виделку на стіл з певним притиском, і цим удруге потривожив господаря, бо той глянув на мене і знову пробурмотів: «Ох, Стівенсе...». Цілком природно, що помилки, які трапилися за останні кілька місяців, підточили мою самоповагу, але, з іншого боку, не варто шукати тривожнішої причини, ніж брак персоналу. Ця проблема дуже важлива, і я впевнений, що якби принаймні міс Кентон повернулася до Дарлінґтон-Голлу, такі огріхи відійшли б у минуле. Звичайно, не варто забувати, що в листі міс Кентон — якого я перечитав перед сном у своєму номері — немає нічого, що б однозначно свідчило про її намір повернутися до колишньої роботи. Чесно кажучи, через міркування професійного характеру я, найімовірніше, перебільшив натяки, які, можливо, на нього і вказували. Бо вчора здивувався, як складно виявилося знайти хоч одне речення, яке б виразно засвідчувало, що вона хоче повернутися.
Навряд чи є сенс отак міркувати над цими питаннями, коли через сорок вісім годин я зможу віч-на-віч поспілкуватися з міс Кентон. Проте, лежачи вчора в темряві й дослухаючись, як господар готелю та його дружина наводять лад на кухні, я все ж довгенько перебирав у пам’яті уривки з її листа.
День третій • Вечір
Моском, поблизу Тавістот, графство Девон
Мабуть, варто повернутися на хвилю до того, як його світлість ставився до євреїв, бо я бачу, що питання антисемітизму стало тепер досить дражливе. Насамперед дозвольте мені прояснити ту справу з начебто забороною наймати євреїв на роботу в Дарлінґтон-Голл. Це звинувачення зачіпає безпосередньо мою царину діяльності, тож я маю повне право його спростувати. За ті роки, що я працював у його світлості, серед мого персоналу було багато працівників-євреїв, і хочу наголосити, що до них ніколи не ставилися інакше, ніж до решти, тільки через їхнє походження. Не розумію, у чому причина цих безглуздих закидів — хіба що вона криється, хоч як це смішно звучить, у тих кількох не вартих уваги тижнях на початку тридцятих, коли його світлість перебував під надмірним впливом місіс Керолін Барнет.
На ту пору місіс Барнет, вдові містера Чарлза Барнета — дуже вродливій, ба навіть чарівній, як дехто сказав би, леді — було за сорок. Вона славилася гострим розумом, і в ті дні часто можна було почути, як вона змушувала того чи того вченого джентльмена пекти раків, коли розмова за вечерею заходила про важливі тогочасні питання. Улітку 1932 року вона часто гостювала в Дарлінґтон-Голлі, де збавила не одну годину разом із його світлістю за дискусіями суспільного чи політичного характеру. Пригадую, що саме місіс Барнет запрошувала його світлість на «екскурсії» найубогішими районами лондонського Іст-Енду, де вони відвідували домівки родин, які страждали від крайньої скрути. Тому не можна сказати, начебто її вплив був геть шкідливий, адже так вона спонукала лорда Дарлінґтона ще дужче перейматися долею наших убогих земляків. Утім, ні для кого не секрет, що вона належала до організації «чорносорочечників» сера Освальда Мослі, і ті короткі розмови, що їх його світлість мав із сером Освальдом, відбулися якраз того літа. У той самий час у Дарлінґтон-Голлі сталося кілька незвичних інцидентів, які, швидше за все, і заклали хитку основу для абсурдних звинувачень.
Я називаю їх «інцидентами», хоча йдеться про зовсім дріб’язкові події. До прикладу, пам’ятаю, коли за вечерею хтось згадав про одну газету, і його світлість зауважив: «О, ви маєте на увазі ту газетку з єврейською пропагандою». А через кілька днів лорд Дарлінґтон сказав, щоб я більше не давав пожертв місцевій благодійній спілці, що регулярно стукала в наші двері, бо в її комітеті були «майже самі євреї». Я запам’ятав його слова, бо вони неабияк мене здивували: раніше його світлість ніколи не виявляв ані краплі ворожості до єврейського народу.
А потім настало те пообіддя, коли лорд Дарлінгтон покликав мене до свого кабінету. Спершу його світлість почав розмову на загальні теми, поцікавився, чи все гаразд по господарству і так далі. А потім сказав: