Ліза пропрацювала з нами вісім чи дев’ять місяців — до того часу я вже практично забув про неї, — коли одного дня втекла з маєтку разом із помічником лакея. Такі оказії, ясна річ, є неминучими для дворецького у будь-якому великому домі. Вони страшенно дратують, але з часом до такого звикаєш. Чесно кажучи, ця, так би мовити, втеча при місячному світлі була ще доволі цивілізованою. Коханці не прихопили нічого, крім харчів, та ще й обоє написали записки. Помічник лакея — не можу пригадати його ім’я — залишив для мене коротеньке повідомлення, щось на зразок: «Будь ласка, не судіть нас строго. Ми кохаємо одне одного і збираємося одружитись». Ліза написала значно довшого листа, адресованого «економці»: саме його міс Кентон принесла в мою комірчину вранці після того, як вони втекли. Там було багато незграбних, з помилками написаних речень про те, які вони закохані, який помічник лакея чудовий і яке захопливе майбутнє на них чекає. А один рядок звучав якось так: «У нас нима грошей але яка різниця, шо ше треба, коли ми двоє». Лист був аж на трьох сторінках, але в ньому — ані слова вдячності міс Кентон за її турботу, ані натяку про жаль за те, що його авторка підвела нас усіх.
Міс Кентон явно засмутилася. Поки я пробігав очима листа, вона сиділа за столом переді мною, втупившись у свої руки. Чесно кажучи, я не пригадую, щоб іще колись бачив її такою пригніченою, як того ранку. Мене це досі дивує. Коли я поклав листа на стіл, вона мовила:
— Що ж, містере Стівенс, виходить, що ви й справді мали рацію.
— Тут нема чим перейматися, міс Кентон, — відповів я. — Так буває. І ми з вами навряд чи можемо якось цьому запобігти.
— Це я в усьому винна. Визнаю свою помилку. Ви, як завжди, мали рацію, а я помилилася.
— Тут я не можу з вами погодитися, міс Кентон. Ви зробили справжнє диво. Те, кого ви з неї виховали, навпаки, доводить, що це я помилявся. Повірте мені: те, що сталося з Лізою, могло статися з будь-яким із працівників. Ви дали їй все, що могли. Вона вас підвела — це справді так, але вашої провини в цьому немає, тому перестаньте себе звинувачувати.
Міс Кентон геть зажурилася. Вона тихо відповіла:
— Ви маєте добре серце, містере Стівенс. Дякую вам...
А тоді, втомлено зітхнувши, додала:
— Ох і дурна та Ліза. Вона ж мала такі можливості! Така здібна дівчина. Стільки молодих дівчат марнують свій шанс, і задля чого?
Ми обоє глянули на листа, що лежав між нами на столі. Міс Кентон роздратовано відвела погляд.
— Правду кажете, — мовив я. — Ще й як марнують.
— Таку дурницю втнути! Вона точно про це пошкодує. А могла жити й горя не знати. Попрацювала б тут іще рік-другий і стала б економкою в якомусь невеликому домі. Може, я забігаю наперед, містере Стівенс, але подивіться, як багато я її навчила за тих кілька місяців. А вона взяла й пустила все коту під хвіст.
— Дуже нерозумний вчинок.
Я почав складати листа, вирішивши, що варто зберегти його з іншими паперами. Але тоді мені спало на думку, що, може, міс Кентон хотіла, аби лист залишився в неї, тож я знову поклав його на стіл. Та міс Кентон витала думками десь далеко.
— Вона точно про це пошкодує, — повторила вона. — Таку дурницю втнути!
Але бачу, що я надто вже заглибився у спогади про ті давні часи. Я не мав такого наміру, але, зрештою, вийшло на краще, бо так я принаймні уникнув активної участі у вечірніх подіях, які нарешті добігли кінця. Бо останні кілька годин, відверто кажучи, виявилися доволі виснажливими.
У цю хвилину я перебуваю в мансарді невеликого котеджу, що належить містерові й місіс Тейлор. Цей приватний покій, що його Тейлори так люб’язно надали мені сьогодні, раніше належав їхньому старшому синові, який уже давно виріс і живе тепер в Ексетері. Над головою тут нависають важкі балки, на підлозі немає килимка, але в кімнаті на диво затишно. Видно, що місіс Тейлор не тільки застелила для мене свіжу постіль, а й усюди поприбирала, бо, крім павутини довкола балок, ніщо не нагадує про те, що ця кімната вже багато років стоїть порожня. Що ж до містера й місіс Тейлор, то я з’ясував, що ще з двадцятих років вони тримали в цьому селі крамничку, аж поки три роки тому не вийшли на пенсію. Вони добрі люди й чути не хотіли ні про яку винагороду за їхню гостинність, хоч я кілька разів пропонував їм віддячитися.
Те, що я опинився тут і покладаюся тепер на щедрість містера й місіс Тейлор, — наслідок моєї прикрої необачності, такої елементарної, що аж злість бере. Річ у тім, що я недогледів, і у «форда» закінчився бензин. Зовсім не здивуюсь, якщо, почувши про це і згадавши мою вчорашню пригоду, коли в радіаторі закінчилася вода, хтось сторонній вирішить, що я — особа неорганізована. Мушу зауважити: я, чесно кажучи, новак у далеких автомобільних мандрівках, і таких простих огріхів варто сподіватися. Та з іншого боку, нагадуючи собі, що організованість і передбачливість — дві найважливіші якості для мого фаху, неминуче почуваюсь осоромленим.
Добру годину до того, як закінчився бензин, я — ніде правди діти — витав думками десь далеко. Я планував заночувати в Тавістоку, куди прибув перед восьмою. Однак у найбільшому готелі мені повідомили, що всі кімнати зайняті, бо в місті відбувається фермерський ярмарок. Мені порадили кілька інших закладів, але в кожному з них я почув те саме. Врешті-решт господиня пансіонату на околиці міста порадила мені проїхати ще кілька миль до придорожнього готелю, яким управляв її родич; вона запевнила мене, що там будуть вільні кімнати, бо готель далеко за містом і учасники ярмарку туди точно не поїхали б.
Вона дала мені детальні вказівки, які в ту хвилину здавалися доволі чіткими, тому я не розумію, з чиєї вини я так і не втрапив до того закладу. Проїхавши хвилин із п’ятнадцять, я опинився на дорозі, що звивалася вдалечінь похмурим, порослим вересом пустирем. Обабіч простягалися болотисті поля, а над дорогою попереду котився туман. Ліворуч ледь жевріло призахідне сонце. На тлі неба то тут, то там далеко за полями виднілися обриси сільських будинків і стаєнь. Ніде ні душі.
Пригадую, що я тоді розвернув автомобіль і поїхав назад, шукаючи поворот, що його, мабуть, пропустив. Поворот я знайшов, але дорога, на яку він мене вивів, була безлюдна. Якийсь час я їхав у сутінках між чагарниками, а потім натрапив на дорогу, що різко здіймалася вгору. До того часу я вже облишив надію знайти той придорожній готель і вирішив їхати далі, поки не натраплю на наступне місто чи село, і зупинитися на ночівлю там. А вранці, думав я, спокійнісінько повернуся на запланований маршрут. Саме тієї миті на середині підйому двигун закашлявся і я помітив, що закінчився бензин.
«Форд» проїхав ще трохи і зупинився. Я вийшов оцінити ситуацію і побачив, що сонце от-от сяде. Я стояв на крутій дорозі, оточеній деревами й чагарниками. Далеко попереду між кущами на тлі неба виднівся силует широкої заґратованої брами. Я рушив у той бік, бо подумав, що, зазирнувши між ґратки, зрозумію, де опинився. А може, навіть побачу за нею сільську хатину, де мені допоможуть. Видовище, яке постало в мене перед очима, збило мене з пантелику. По той бік брами стрімко спускалося поле — так стрімко, що за якихось двадцять ярдів його вже не було видно. За ним удалині — за добру милю, якщо дивитися навпростець — лежало невелике село. Крізь туман я розгледів церковний шпиль, а довкола нього скупчилися покриті темною черепицею дахи. То тут, то там із коминів вився білий димок. Мушу визнати, що в ту мить мене охопило розчарування. Ситуація була аж ніяк не безнадійна — «форд» був справний, просто бензин закінчився. До села я міг спуститися за якихось півгодини, а там, без сумніву, знайти житло й роздобути каністру з бензином. Та все ж мене огорнув смуток, коли я стояв отак, самотній, на пагорбі й дивився крізь браму на вогники, які загорялися в далекому селі, тоді як довкола западала темрява й густішав туман.
Але похмурий настрій був мені ні до чого. Та й навіщо марнувати останні хвилини дня? Я повернувся до «форда» і спакував у валізку найнеобхідніше. А потім, озброївшись ліхтариком для велосипеда, який світив на диво добре, пішов шукати стежку, аби спуститися до села. Та ніякої стежки не побачив, хоч, проминувши браму, доволі високо піднявся пагорбом. Коли я відчув, що дорога більше не спинається вгору, а починає помалу спускатися вниз, ще й подалі від села, що його вогники я раз по раз бачив крізь листву, мене знову охопило розчарування. На мить я замислився, чи не варто мені просто повернутися до автомобіля, сісти й чекати, поки хтось над’їде. Але надворі вже зовсім стемніло, і я розумів, що коли потемки намагатимуся когось зупинити, мене, чого доброго, приймуть за розбійника. Крім того, відколи я вийшов з «форда», повз мене не проїхала жодна автівка. І взагалі, я не міг згадати, чи бачив бодай одну після того, як виїхав з Тавістока. Отож я вирішив повернутися до брами, а звідти спуститися полем і якомога коротшим шляхом добратися до села — байдуже, чи є там нормальна стежка.