Спуск виявився не такий уже крутий: кілька пасовищ, які одне за одним вели до села. Можна було спокійно йти, тримаючись краю. Тільки раз, уже біля самого долу, я не міг розгледіти, як перейти від одного пасовища до іншого й мусив посвітити ліхтариком уздовж загорожі з кущів, яка перепиняла мені шлях. Врешті-решт я знайшов невеликий просвіт, через який зумів протиснутися, зачепивши рукав куртки й штанину. Останні ділянки поля виявилися дуже болотисті, і я навмисно старався не світити ліхтариком на свої черевики й штани, щоб не засмутитися ще дужче.
Незабаром я опинився на брукованій дорозі, що збігала до села. Спускаючись нею, я зустрів містера Тейлора, який люб’язно прийняв мене на ніч. Він випірнув із повороту за кілька кроків попереду, ввічливо зачекавши, поки я дійду до нього, а тоді припідняв капелюха й запитав, чи може чимось мені допомогти. Я в кількох словах описав те, що сталося, і додав, що буду вельми вдячний, якщо він покаже мені, де тут пристойний готель. Після цих слів містер Тейлор похитав головою і сказав: «На жаль, у нашому селі взагалі немає готелю, сер. Подорожніх зазвичай приймає Джон Гамфріс у своїх „Схрещених ключах“, але зараз він ремонтує дах». Та не встиг я сповна осягнути цю прикру новину, як містер Тейлор мовив: «Якщо ви, сер, готові обійтися без особливих зручностей, можете переночувати в нас. Нічого аж такого ми не маємо, але дружина подбає, щоб у вашій кімнаті було чисто й більш-менш затишно».
Наскільки пригадую, я пробурмотів щось у відповідь — мовляв, не хочу завдавати вам стільки клопотів. Містер Тейлор на це відповів: «Кажу вам, сер, для нас буде за честь вас прийняти. Через Моском нечасто проїжджають такі люди, як ви. Та й коли вже на те пішло, сер, не знаю, що вам ще робити о такій порі. Дружина нізащо не пробачить мені, якщо я відпущу вас отак проти ночі».
Словом, я прийняв люб’язну пропозицію містера й місіс Тейлор. Та я назвав події цього вечора «виснажливими» не тільки через свої прикрі пригоди, коли в автівці закінчився бензин і я мусив навмання пробиратися до села. Бо те, що було потім — вечеря з містером та місіс Тейлор та їхніми сусідами, — забрало в мене більше сил, аніж фізичні незручності, з якими я зіткнувся раніше. Запевняю вас: я відчув неабияку полегшу, коли нарешті піднявся до цієї кімнати і трохи полежав, перебираючи в думках спогади з давніх часів у Дарлінґтон-Голлі.
Щиро кажучи, останнім часом я не раз здійснював такі екскурси в минуле. А відколи кілька тижнів тому зажевріла надія знову побачити міс Кентон, я довго думав про те, чому наші взаємини так змінилися. Бо вони таки змінилися, десь 1935 чи 1936 року, хоча перед тим між нами багато років панувало професійне порозуміння. Дійшло до того, що ми навіть перестали зустрічатися вечорами за горнятком какао. Втім, я так і не збагнув, що спричинило ці зміни — який ланцюжок подій до цього призвів.
Коли я недавно про це розмірковував, мені спало на думку, що переломним моментом міг стати той дивний випадок, коли міс Кентон прийшла ввечері до моєї комірчини, хоч я її й не кликав. Не пам’ятаю, чому саме вона прийшла. Здається, принесла вазу з квітами, щоб «оживити» мою кімнату, але, можливо, я плутаю той епізод із тим, що трапився в перші дні нашого знайомства. Я точно пам’ятаю, що за всі ті роки міс Кентон щонайменше тричі намагалася заквітчати мою кімнату, але, напевно, того вечора вона прийшла з іншої причини. Хай там як, та, попри тривалі робочі стосунки, я жодного разу не дозволив, аби все скотилося до того, щоб економка вчащала по десять разів на день до моєї комірчини. Адже кімната дворецького — це найголовніший кабінет, осередок повсякденної діяльності, і тут — так само, як у генеральській штаб-квартирі, — мають звучати накази й панувати лад: усе мусить бути так, як я сказав. Я ніколи не належав до тієї когорти дворецьких, які дозволяють абикому надокучати їм цілий день своїми питаннями і скаргами. Робота повинна відбуватися чітко і злагоджено, а в комірчині дворецького має бути спокійно й тихо.
Сталося так, що коли міс Кентон увійшла того вечора до моєї кімнати, я не займався службовими справами. Тиждень видався на диво спокійний, день добігав кінця, і я насолоджувався рідкісною годиною відпочинку. Як я вже казав, я не впевнений, чи міс Кентон увійшла тоді з квітами, але виразно пам’ятаю, що вона сказала:
— Містере Стівенс, увечері ваша кімната виглядає ще незатишніше, ніж удень. Лампа так тьмяно світить, що при ній неможливо читати.
— Дякую, міс Кентон, але вона мене цілком влаштовує.
— Справді, містере Стівенс: ваша кімната схожа на в’язничну камеру. Треба тільки поставити ліжко в кутку — і можна буде легко уявити, що тут засуджені проводять свої останні години.
Напевно, я щось їй відповів — не пригадую. Але я так і не підняв голови від книжки, і в кімнаті хвилину-другу панувала тиша: я чекав, що міс Кентон вибачиться і піде. Але вона знову озвалася:
— Цікаво, що ви там читаєте, містере Стівенс.
— Книжку, міс Кентон.
— Та я бачу, що книжку. Мене цікавить, яку саме.
Я підняв голову й побачив, що міс Кентон іде до мене. Я згорнув книжку і, притиснувши її до грудей, підвівся.
— Ну вже досить, — мовив я. — Прошу вас поважати моє особисте життя.
— Але чому ви так соромитеся тієї книжки? Напевно, там ідеться про щось пікантне.
— Повірте, міс Кентон, на полицях його світлості не може бути нічого, як ви кажете, «пікантного».
— Я чула, що багато розумних книжок мають дуже навіть пікантні пасажі, але мені завжди бракувало сміливості перевірити, чи це дійсно так. Покажіть мені, що ви читаєте. Ну будь ласка!
— Міс Кентон, будь ласка, дайте мені спокій. Я не дозволю, щоб ви отак надокучали мені в ті кілька вільних хвилин, які мені випали.
Але вона не відступала, і я навіть трохи розгубився. Хотілося кинути книжку в шухляду й зачинити її на ключ, та це виглядало б награно й безглуздо. Я ступив кілька кроків назад, міцно притискаючи книжку до грудей.
— Будь ласка, покажіть, — сказала міс Кентон, підступаючи все ближче, — і я дам вам спокій, щоб ви далі насолоджувалися своєю книжкою. Що ж там таке може бути, що ви так її ховаєте?
— Міс Кентон, мені байдужісінько, прочитаєте ви назву цієї книжки чи ні. Але я не дозволю, щоб ви отак сюди вривалися й порушували мій спокій. Це справа принципу.
— Цікаво, пристойна ця книжка, містере Стівенс, чи ви просто захищаєте мене від її поганого впливу?
Вона стояла просто переді мною, і зненацька атмосфера в кімнаті змінилася: наче ми обоє опинилися в якомусь іншому вимірі. На жаль, я не можу ясніше пояснити, що маю на увазі. Довкола нас запала раптова тиша. Мені здалося, що навіть міс Кентон змінилася, — на її лиці несподівано з’явився насторожений, ледь не наляканий вираз.
— Будь ласка, містере Стівенс, покажіть.
Вона простягнула руку й почала легенько розтискати мою долоню. Я вирішив обернутися вбік, щоб не дивитися на неї, — вона стояла так близько, що мені довелося вивернути голову під якимось неприродним кутом. Міс Кентон тим часом обережно розгинала мої пальці, один за одним. Цей процес тривав дуже довго — і весь той час я мусив стояти, вивернувши шию, аж врешті почув, як вона сказала: