Це питання дуже схоже на інше, що завжди викликало запеклі суперечки серед моїх колег: «великий» дворецький — який він? Ми провели не одну вечірню годину біля каміна в кімнаті для слуг за приємними дискусіями на цю тему. Ви, напевно, зауважили, що я сказав «який він» замість «хто це». Річ у тім, що питання про те, хто саме був авторитетом для нашого покоління, ніколи не спричиняло серйозних дебатів. З-поміж цих осіб, зокрема, містер Маршалл із маєтку Чарлвіл і містер Лейн із Брайдвуда. Якщо вам колись випала честь познайомитися із цими панами, ви, безперечно, знаєте, про яку саме рису я говорю. І, звичайно, розумієте, що я маю на увазі, коли кажу, що дати визначення їй зовсім нелегко.
Хоча що більше я про це думаю, то більше розумію: усе ж не можна казати, що, мовляв, розмов про те, хто ж був великим дворецьким, зовсім не вели. Треба уточнити, що їх не вели в колі достойних фахівців своєї справи, які знаються на таких питаннях. У кімнаті для слуг у Дарлінґтон-Голлі — як у всякій кімнаті для слуг у будь-якому маєтку — мусили приймати працівників із різним рівнем інтелекту й розуміння, і я пам’ятаю, що не раз кусав губи, коли хтось із персоналу — часто, на жаль, з мого власного — захоплено розхвалював таких осіб як, скажімо, містер Джек Нейборс.
Нічого не маю проти містера Джека Нейборса, який, на жаль, наскільки мені відомо, загинув на війні. Я згадав про нього тільки тому, що він був типовим прикладом. У середині тридцятих на наших теренах ім’я містера Нейборса два чи три роки поспіль згадували чи не в кожній розмові у службових кімнатах. Навіть у Дарлінґтон-Голлі, як я вже казав, не один заїжджий слуга розповідав найсвіжіші байки про подвиги містера Нейборса, так що мені й таким як містер Ґрем доводилося з прикрістю вислуховувати побрехеньку за побрехенькою. А найприкріше було спостерігати, як наприкінці кожної байки начебто достойні працівники подивовано хитали головами й бурмотіли: «Той містер Нейборс — справді найліпший з усіх».
Ні, я ні на мить не сумніваюся, що містер Нейборс мав чудові організаційні вміння. Наскільки мені відомо, він блискуче організував багато великих прийомів. Але він так і не наблизився до статусу великого дворецького. Я сказав би вам те саме, коли він ще мав блискучу репутацію, — і точнісінько так само спрогнозував би його падіння через кілька скороминущих років слави.
Як часто ви чули, щоб дворецький, якого ще вчора усі вважали генієм свого покоління, за кілька років виявився нікчемою? А потім колеги, які засипали його похвалами, так завзято славили якусь іншу персону, що навіть не мали часу зупинитись і подумати, чи добре вони вміють оцінювати інших. Об’єктом балаканини в кімнаті для слуг є зазвичай якийсь дворецький, що раптом опинився у всіх на слуху, бо його призначили у відомий маєток, або тому, що він зумів непогано організувати два чи три багатолюдні прийоми. У службових покоях в усіх куточках країни тільки й пліткують про те, що до нього начебто підійшов той чи той джентльмен або що кілька найблагородніших маєтків змагаються за його послуги, навперебій пропонуючи шалену платню. Та що зазвичай трапляється за якихось кілька років? Особа, якій ще донедавна було море по коліна, дає маху чи з якоїсь іншої причини втрачає милість господарів, покидає маєток, у якому свого часу прославилася, і зникає безвісти. А пліткарі тим часом обирають собі когось іншого, ким захоплюються. Серед слуг, які до нас приїжджають, найгірше поводяться камердинери, які зазвичай мріють стати дворецькими, і то негайно. Саме вони вічно наполягають, що треба наслідувати того чи того, і повторюють те, що їхній герой сказав на певну фахову тему.
Мушу одразу зауважити, що багатьом камердинерам, ясна річ, ніколи б і на думку не спали такі дурниці — це і є фахівці найвищого рівня. Щоразу, як двійко чи трійко таких осіб збиралося в нашій кімнаті для слуг — я маю на увазі достойників на кшталт містера Ґрема, з яким я, на жаль, втратив зв’язок, — між нами точилися надзвичайно цікаві та глибокі дискусії про найрізноманітніші нюанси нашого покликання. Ті вечори, певна річ, належать до моїх найулюбленіших спогадів про минулі часи.
Та дозвольте мені повернутися до справді цікавого питання — питання, що його ми залюбки обговорювали, коли наших вечорів не псували балачки тих, кому бракувало елементарного розуміння нашої професії. Звучить воно так: великий дворецький — який він?
Наскільки мені відомо, попри палкі суперечки, що роками не вщухали довкола цього питання, наша спільнота хіба раз чи два намагалася сформулювати офіційну відповідь. На думку спадає тільки один випадок, коли спілка Гейза спробувала було окреслити критерії для вступу. Ви, мабуть, не чули про спілку Гейза, бо тепер про неї мало хто говорить. Однак у двадцятих і на початку тридцятих вона мала значний авторитет у Лондоні та у прилеглих графствах. Багато хто взагалі вважав, що спілка стала надто могутня, і радів, коли 1932 чи 1933 року вона мусила припинити свою діяльність.
Спілка Гейза начебто приймала до своїх лав дворецьких «лиш найвищого класу». Впливовою і славнозвісною спілка стала завдяки тому, що, на відміну від інших установ такого штибу, які, щойно з’явившись, тут же зникали, вона зуміла втримати дуже тісне коло учасників, що додавало її постулатам переконливості. Більш як тридцять осіб у спілці начебто ніколи не було — а зазвичай дев’ять чи десять. Ця особливість, а також те, що спілка Гейза була доволі закритим товариством, створила їй загадковий образ, так що міркування на фахові теми, які вона час від часу оприлюднювала, сприймали наче витесані на кам’яних скрижалях заповіді.
Однак було одне питання, про яке спілка довший час відмовлялася вести мову, — критерії до вступу. Їх вимагали оголосити, щораз наполегливіше і наполегливіше, і ось у відповідь на серію листів, надрукованих у «Щоквартальнику для камердинерів», спілка визнала, що «заявник мусить служити у знатному домі». «Хоча, безперечно, — було сказано далі, — сам по собі цей критерій далеко не задовольняє всіх вимог». До того ж стало очевидно, що маєтки комерсантів чи «скоробагатьків» спілка знатними не вважала, і мені здається, саме цей застарілий підхід підірвав авторитет, що давав спілці змогу встановлювати стандарти в нашій професії.
У відповідь на подальші листи до «Щоквартальника», спілка пояснила свою позицію так: її учасники погоджуються із думкою певних дописувачів про те, що в деяких будинках комерсантів справді працюють бездоганно вишколені дворецькі, та все ж вважають, що «послугами таких осіб не забаряться скористатися справжні леді та джентльмени». Потрібно дослухатися до думки «справжніх леді та джентльменів», заявляла спілка, інакше «можна просто запровадити пріоритети більшовицької Росії». Таке пояснення тільки підкинуло дров у багаття, і до редакції посипалося ще більше листів із закликами оприлюднити критерії вступу. Врешті-решт у короткому листі до «Щоквартальника» спілка пояснила — тут я спробую якомога точніше процитувати з пам’яті, — що «найголовніша вимога — аби заявник мав гідність, що відповідає його статусу. Якщо він цієї вимоги не задовольняє, його не приймуть, хоч якими досягненнями він може похвалитися».
Хоч я і не палкий прибічник спілки Гейза, та все ж упевнений, що ця вимога спирається на правдиві факти. Коли брати до уваги тих, кого вважають «великими» дворецькими — скажімо, містера Маршалла чи містера Лейна, — справді виглядає на те, що рису, яка вирізняє їх з-поміж інших дворецьких, котрі досягнули майстерності у своїй справі, можна назвати словом «гідність».
Звідси, ясна річ, випливає наступне питання: що ж таке гідність? Саме про це ми з містером Ґремом та іншими колегами вели найцікавіші дискусії. Містер Ґрем любив казати, що гідність — це щось на зразок жіночої краси, тому нема змісту навіть намагатись її витлумачити. Я натомість дотримувався думки, що проводити таку паралель — означає принижувати гідність таких осіб як містер Маршалл. Аналогія містера Ґрема не подобалася мені ще й тому, що вона натякала на те, нібито гідність дається або не дається за примхою природи, а якщо її не закладено від народження, то намагатися її набути так само марно, як негарній жінці намагатися стати красунею. Та все ж більшість дворецьких зрештою розуміють, що гідність у них — не вроджена риса, проте я щиро переконаний, що упродовж служби вони можуть докладати всіх зусиль, аби її набути. Певен, що великі дворецькі, які нею володіють — як-от містер Маршалл, — розвинули її через багато років самостійного вишколу й ретельного аналізу власного досвіду. Як на мене, той, хто дотримується такого погляду, як містер Ґрем, відразу капітулює на службовій стежці.