Щойно вони рушили, як містер Сміт і містер Джонс, давно вже не хлопчаки, почали поводитись немов школярі: співали непристойних пісеньок і вигукували ще непристойніші репліки про все, що бачили з вікна. А потім джентльмени помітили на мапі три села в околиці: Морфі, Солташ і Бриґун. Не впевнений, чи саме так вони називалися, але суть у тому, що містерові Сміту й містерові Джонсу вони нагадали про виставу у мюзик-холлі під назвою «Мерфі, Солтмен і Кішка-Бриджит», про яку ви, можливо, чули. Помітивши цей цікавий збіг обставин, джентльмени забажали відвідати оті три села — так би мовити, на честь артистів з мюзик-холлу. За словами містера Чарлза, мій батько слухняно відвіз їх у перше село і вже в’їжджав у друге, коли містер Сміт чи то містер Джонс зауважив, що село те зветься Бриґун, а воно мало бути третім за чергою, а не другим. Вони обурено скомандували, щоб батько негайно розвертався, а то вони не відвідають села «у правильному порядку». Вертатись треба було далеко, майже всю дорогу, яку вони проїхали, проте — як запевнив мене містер Чарлз — батько їх послухав, так наче то було цілком розумне прохання, і далі поводився бездоганно ввічливо.
Однак уся увага містера Сміта й містера Джонса тепер перейшла на мого батька, і, знуджені краєвидами за вікном, вони задля розваги почали вигукувати неприємні зауваження щодо батькової «помилки». Містер Чарлз добре запам’ятав, що батько не виказав жодного зніяковіння чи злості, а далі кермував із виразом обличчя, який свідчив про ідеальну рівновагу між особистою гідністю й готовністю задовольняти бажання гостей. Утім, батькові недовго судилося залишатися незворушним. Бо, втомившись сипати образами йому в спину, двоє джентльменів узялися обговорювати господаря — тобто батькового працедавця, містера Джона Сілверса. Їхні висловлювання ставали все принизливішими й підлішими, так що містер Чарлз — принаймні так він стверджує — мусив втрутитися, зауваживши, що так говорити не годиться. Його зауваження наштовхнулося на такий запеклий опір, що містер Чарлз захвилювався, що стане жертвою не те що словесного, а фізичного нападу своїх супутників. Аж раптом, після нестерпно огидного закиду на адресу господаря, мій батько різко зупинив автомобіль. І саме те, що трапилося далі, справило незабутнє враження на містера Чарлза.
Задні двері відчинилися — батько стояв за кілька кроків від автомобіля, пильно вдивляючись у салон. За словами містера Чарлза, усі троє пасажирів були вражені поставою мого батька. Чолов’яга метр дев’яносто на зріст, з виразом лиця, який вселяв спокій, коли знати, що батько до ваших послуг, і наганяв неабиякого страху за інших обставин. За словами містера Чарлза, батько не виглядав сердитим. Здавалося, що він просто відчинив двері. Однак щось у тій постаті, яка над ними нависла, було настільки погрозливе й неприступне, що двоє сп’янілих компаньйонів містера Чарлза знітилися, як хлопчаки, яких фермер піймав на гарячому, коли ті крали яблука в його садку.
Батько так і стояв кілька хвилин мовчки, тримаючи двері відчиненими. Врешті чи то містер Сміт, чи то містер Джонс запитав: «Ну то ми їдемо далі?».
Батько нічого не відповів — стояв на місці, ані вимагаючи, щоб ті вийшли з автівки, ані пояснюючи своїх бажань чи намірів. Уявляю його у той день: похмура, грізна постать у дверях автомобіля, що затуляє собою лагідний пейзаж Гертфордширу. То були, як пригадує містер Чарлз, тривожні хвилини, коли і його охопило почуття провини, дарма що він не брав участі в тих розвагах. Мовчанка тривала далі, аж поки чи то містер Сміт, чи то містер Джонс не видушив із себе: «По-моєму, ми наговорили трохи не того, що треба. Більше такого не станеться».
Батько ще постояв з хвилину, а тоді акуратно зачинив двері, повернувся за кермо і продовжив мандрівку трьома селами — мандрівку, що, як запевняє містер Чарлз, тривала відтоді майже у повній мовчанці.
І ось коли я пригадую цей епізод, на думку спадає ще один випадок, який трапився десь у той самий час і який ще яскравіше підкреслює батькову особливу рису. Тут потрібно додати, що в мене був старший брат Леонард, який загинув під час англо-бурської війни, коли я ще був малий. Батько, певна річ, важко переживав утрату, але, на жаль, те, що зазвичай допомагає батькам упоратися в таких ситуаціях — усвідомлення, що їхній син героїчно віддав своє життя за корону і батьківщину, — затьмарив той факт, що мій брат загинув під час одного горезвісного маневру. Це не тільки був напад на мирні бурські поселення, який геть не відповідав британським звичаям і засадам, — з’явилася ціла гора доказів, що атакою командували невміло, грубо знехтувавши елементарними застережними заходами, так що загиблі вояки — і мій брат серед них — полягли намарно. Описувати цей маневр детальніше нема потреби, якщо зважити на те, що саме я хочу розповісти, але, думаю, ви самі здогадаєтеся, про що мова, коли я скажу, що свого часу це зчинило чималий галас і докинуло дров до палких дискусій, які розгорталися довкола того конфлікту. Лунали заклики звільнити генерала, який керував атакою, а то й узагалі поставити його перед польовим судом, проте військове командування захистило його і дозволило йому завершити кампанію. Однак мало хто знає, що наприкінці англо-бурської війни генерала тихцем відправили у відставку — і він подався в комерцію: почав возити вантажі з Південної Африки. Я розповідаю про все це, бо років за десять після конфлікту, себто коли батькові душевні рани ще до кінця не загоїлися, містер Джон Сілверс покликав батька у свій кабінет і повідомив, що той самий діяч — я називатиму його просто Генералом — гостюватиме у них кілька днів і ті відвідини мають покласти початок одній прибутковій діловій справі. При цьому містер Сілверс розумів, що той візит означає для мого батька, і тому покликав його до себе, сказавши, що залюбки відпустить його на кілька днів, поки Генерал буде у нього.
Батько, звісно, ненавидів Генерала усім серцем, проте усвідомлював, що для того, аби ділові наміри господаря втілилися, гостина має відбутися на якнайвищому рівні; а коли запрошено вісімнадцять гостей — це вже не забавка. Отож мій батько відповів так: він щиро вдячний містерові Сілверсу за те, що той зважає на його почуття, проте хай ні на мить не сумнівається: обслуговування буде, як завжди, бездоганне.
Але на батька чекали ще важчі випробування, ніж можна було сподіватися. Він, цілком можливо, мав надію, що, зустрівшись із Генералом віч-на-віч, відчує до нього повагу чи співчуття — і це дещо втамує його ненависть; однак ці сподівання виявилися безпідставними. Генерал був бридким товстуном, з грубими манерами й нестримною охотою застосовувати військові метафори геть до всього. Окрім того, виявилося, що він приїхав без камердинера, бо той захворів. Враховуючи те, що ще один гість теж приїхав без слуги, виникла делікатна проблема: кому приставити за камердинера дворецького, а кому — лакея. Мій батько, розуміючи господареве становище, тут же зголосився прислуговувати Генералові, тож мусив чотири дні терпіти близьку присутність чоловіка, якого він усією душею зневажав. Тим часом Генерал, і гадки не маючи про те, що почуває батько, сповна скористався нагодою похвалитися своїми воєнними досягненнями — панове військові полюбляють розповідати байки своїм камердинерам, коли опиняються з ними наодинці. Проте мій батько так уміло ховав свої почуття, так фахово сповнював свої обов’язки, що перед від’їздом Генерал висловив захоплення тим, який у містера Джона Сілверса бездоганний дворецький, і залишив великі чайові на знак подяки — батько, ні секунди не вагаючись, попросив господаря пожертвувати їх на благодійну справу.
Сподіваюсь, ви погодитеся, що у двох випадках, які я щойно описав — можу поручитися, що обидва правдиві, — мій батько наблизився до живого втілення того, що спілка Гейза називає «гідністю, яка відповідає статусу». Якщо порівняти батька й когось такого як містер Джек Нейборс — з його майстерними викрутасами, — відразу стане ясно, що відрізняє великого дворецького від звичайного знавця своєї справи. Так само зрозуміло й те, чому моєму батькові так полюбилася оповідка про дворецького, який зберігав спокій, виявивши під столом тигра: він інтуїтивно здогадувався, що в цій історії — суть справжньої гідності. А тепер хочу сказати ось що: гідність тісно пов’язана зі здатністю дворецького не облишати своєї фахової личини. Прості дворецькі за найменшого приводу відмовляються від неї на користь личини особистої. Для таких осіб бути дворецьким — наче грати роль у виставі: хтось штурхне легенько актора чи він сам спіткнеться — і маска злетить, відкривши його справжнє обличчя. Великі дворецькі вміють повсякчас перебувати в ролі — і перебувати в ній усім своїм єством. Їх не сколихнуть сторонні події, навіть украй неймовірні, тривожні чи прикрі. Вони «носять» свою фахову майстерність так, як порядний джентльмен носить костюм: він не дасть бешкетникам чи випадковим обставинам зірвати його з себе привселюдно; він зніме костюм тоді — і тільки тоді, — коли на те буде його воля, а це трапляється лише в той час, коли він залишається сам. Це, як я вже казав, справа гідності.