Відповідальність за це, безперечно, лежить на наших плечах, проте я все ж мушу зауважити, що деякі господарі всіляко заохочували такі новаторства. Прикро про це казати, але останнім часом багато маєтків — зокрема й ті, що належать найблагороднішим родинам, — почали змагатися між собою і не соромляться вихвалятись перед гостями банальними досягненнями своїх дворецьких. Я чув чимало історій про те, як дворецького виставляли на показ, наче мавпу на вечірці. Та й сам я на власні очі бачив жалюгідну розвагу, що її частенько влаштовували в одному домі, коли гості кликали дворецького й діймали його довільними запитаннями — скажімо, хто виграв дербі того чи того року, — начебто вони були у мюзик-холлі й перед ними виступав чолов’яга з феноменальною пам’яттю.
Мій батько, як я вже казав, належав до покоління, яке, на щастя, добре розуміло, що по-справжньому цінується в нашій службі. І попри недосконале володіння англійською й не надто глибокі загальні знання, він не лише розумівся на тому, що треба для управління маєтком, а й набув — на вершині своєї кар’єри — тієї «гідності, що відповідає його статусу», як стверджувала спілка Гейза. Спробувавши описати, що саме, на мою думку, надало моєму батькові цієї особливої риси, я, цілком можливо, зможу висловити власні уявлення про гідність.
Батько все життя любив розповідати одну історію. Я ще змалку слухав, як він розказує її гостям, а потім знову чув її, коли став лакеєм і приступив до служби під його наглядом. Пригадую, як батько вкотре розповідав її, коли я навідався до нього після того, як обійняв свою першу посаду дворецького в доволі скромному домі містера й місіс Маґґеридж в Еллшоті, що в Оксфордширі. Та історія, безперечно, багато для нього важила. Покоління мого батька не звикло все обговорювати й аналізувати, як ото наше покоління, тож мені здається, що, оповідаючи й переповідаючи ту історію, батько критично обмірковував свою службу. А отже, це важливий ключ до його способу мислення.
Історія була, вочевидь, правдива і стосувалася одного дворецького, який, вирушивши разом із господарем до Індії, служив там багато років і утримував серед тамтешнього персоналу такі самі високі стандарти, до яких звик в Англії. Одного пообіддя дворецький увійшов до їдальні, щоб упевнитись, що все готово до вечері, коли раптом помітив тигра, який спокійнісінько лежав собі під столом. Дворецький вийшов навшпиньки з їдальні, обережно зачинивши двері, а тоді без поспіху рушив до вітальні, де господар чаював із гостями. Там він, стримано кашлянувши, привернув господареву увагу й шепнув йому на вухо: «Перепрошую, сер, але, схоже, в їдальні причаївся тигр. Чи дозволите скористатися гвинтівкою?».
Згідно з легендою, за кілька хвилин господар і його гості почули три постріли. Коли за якийсь час дворецький знову увійшов до вітальні зі свіжим чаєм, господар поцікавився, чи все гаразд.
«Усе чудово, дякую, сер! — почув він у відповідь. — Вечерю подадуть о звичній годині, а я маю за приємність повідомити, що до тієї пори в їдальні не залишиться жодного помітного сліду від нещодавньої оказії».
Оту останню фразу — «до тієї пори в їдальні не залишиться жодного помітного сліду від нещодавньої оказії» — батько повторював, схвально киваючи головою і сміючись. Він не казав, що знайомий із тим дворецьким чи з тим, хто його знав, проте завжди наголошував, що події відбувалися саме так, як він про них розповідав. Хай там як, а те, правдива та історія чи ні, не має великого значення; важить те, що вона свідчить про батькові ідеали. Бо тепер, озираючись на його службову стежку, я розумію, що упродовж усіх тих років він, мабуть, намагався стати дворецьким з тієї історії. І, як на мене, на вершині кар’єри батько таки досягнув бажаного. Бо хоч йому так ніколи й не випало нагоди натрапити на тигра під столом, тепер — коли я обмірковую все, що знаю або чув про батька, — на думку спадає щонайменше кілька випадків, коли він виявив саме ту рису, якою був наділений герой його оповідки і якою він так захоплювався.
Про один із них мені розповів містер Девід Чарлз із «Компанії Чарлза й Реддінґа», який іноді навідувався до Дарлінґтон-Голлу за часів його світлості. Якось увечері, коли я йому прислуговував, містер Чарлз пригадав, що зустрічав мого батька кілька років тому, коли гостював у маєтку Лафборо — в оселі містера Джона Сілверса, промисловця, де мій батько п’ятнадцять років служив у розквіті літ. Містер Чарлз сказав, що батько чудово йому запам’ятався, а все через випадок, що трапився під час його візиту.