Лорд Дарлінґтон почав промову з того, що висловив вдячність усім присутнім: мовляв, дискусії за останні два дні — «часами приголомшливо відверті» — відбувалися у приязній атмосфері й були сповнені бажання побачити перемогу добра, а одностайність, яку він спостеріг, виявилася набагато сильнішою, ніж можна було сподіватися. Під час завершального ранкового засідання учасники, на його думку, неодмінно поговорять про те, що кожен із них обіцяє зробити напередодні важливої міжнародної конференції у Швейцарії. Саме в цю мить — не знаю тільки, планував він це заздалегідь чи ні, — його світлість згадав про свого покійного приятеля, гера Карла-Гайнца Бреманна. Мій господар вибрав трохи невдалий момент, бо то був близький для нього чоловік і розповідати про нього він міг дуже довго. Мабуть, варто сказати й те, що лорд Дарлінґтон ніколи не був, так би мовити, вродженим промовцем, і зовсім скоро кімнату наповнили поодинокі звуки, які свідчили про те, що слухачі втратили терплячість, а промовець — їхню увагу. Коли лорд Дарлінґтон нарешті завершив свій виступ і закликав гостей підвестися й випити за «мир і справедливість у Європі», гамір уже досяг такого рівня — напевно, завдяки щедрим рікам випитого вина, — що мені це вже здалося трохи непристойним.
Тільки-но гості знову посідали на свої місця й повернулися до розмови, як хтось голосно постукав кісточками пальців по дереву: підвівся мосьє Дюпон. У кімнаті враз запала тиша. Поважний джентльмен обвів суворим поглядом усіх присутніх. А тоді мовив:
— Сподіваюсь, я не відбираю обов’язок, що його поручили комусь із гостей, але наразі я ні від кого не чув пропозиції підняти келихи на знак подяки нашому господареві — вельмишановному і люб’язному лордові Дарлінґтону.
Почувся схвальний шепіт. Мосьє Дюпон продовжив:
— За останні кілька днів у цьому домі було сказано чимало цікавого. І чимало важливого.
Він замовк — у кімнаті було чутно, якби й муха пролетіла.
— Тут прозвучало багато коментарів, — сказав він, — у яких явно чи неявно критикували зовнішню політику моєї країни. Хоча «критикували» — це ще надто м’яко сказано.
Він на мить зупинився — його лице мало доволі суворий, ба навіть сердитий вираз.
— За ці два дні ми почули кілька виважених і розумних теорій щодо нинішнього складного становища в Європі. Але жодна з них, як на мене, не враховує причин, через які Франція ставиться до свого сусіда саме так, а не інакше. Проте, — мосьє Дюпон підняв пальця, — зараз не час вступати у дебати на цю тему. Чесно кажучи, я навмисне утримувався від участі в таких розмовах, бо приїхав сюди насамперед для того, аби слухати. І тепер хочу сказати, що мене вразили деякі з почутих аргументів. Вам, напевно, цікаво, які саме.
Мосьє Дюпон знову вмовк — його погляд блукав звернутими до нього обличчями. Урешті-решт він продовжив:
— Джентльмени — і леді, перепрошую! — я довго міркував над цими питаннями і хочу запевнити вас, що хоч я по-іншому, ніж багато хто з присутніх, сприймаю те, що зараз відбувається в Європі, усе ж я переконаний — твердо переконаний, — що основні твердження, які прозвучали в цій залі, виправдані й слушні.
За столом почувся радісний шепіт, але цього разу мосьє Дюпон не замовк, а сказав, трохи підвищивши голос:
— Маю приємність запевнити усіх вас, що я скористаю зі свого скромного впливу, аби посприяти певним змінам акцентів у політиці Франції згідно з тими принципами, які тут прозвучали. І старатимусь зробити це завчасу до швейцарської конференції.
Деякі гості зааплодували, а його світлість перезирнувся із сером Девідом. Мосьє Дюпон підняв руку — чи то аби подякувати за оплески, чи то щоб їх зупинити.
— Та перш ніж висловити подяку нашому господареві, лорду Дарлінґтону, хочу скинути з грудей один тягар. Дехто з вас, мабуть, подумав, що не годиться чинити так під час вечері, — за столом почувся сміх. — Однак я за те, щоб бути відвертим у таких справах. Так само, як ми зобов’язані офіційно й публічно подякувати лордові Дарлінгтону, який зібрав нас усіх тут в атмосфері єдності й доброзичливості, ми повинні відкрито засудити тих, хто прибув сюди, щоб, зловживаючи гостинністю господаря, витрачати сили тільки на те, аби сіяти невдоволення й підозри. Таким особам не тільки не місце у пристойному товаристві — у нинішніх умовах вони ще й надзвичайно небезпечні.
Він замовк. Товариство принишкло. Тоді мосьє Дюпон продовжив, спокійно й розмірено:
— Я маю лиш одне питання щодо містера Льюїса. Якою мірою його огидна поведінка відображає ставлення американського уряду? Дозвольте мені, леді та джентльмени, самому припустити, яка буде відповідь на це запитання, бо від джентльмена, здатного на такі хитрощі, які він тут продемонстрував, годі сподіватися правдивості. Тому ось вам моє припущення. Америка, безперечно, переймається тим, щоб ми покрили перед нею свої борги, якщо виплату німецьких репарацій заморозять. Проте за останні півроку я мав нагоду обговорити це питання з кількома високопоставленими американцями, і мені здалося, що вони мислять набагато далекоглядніше, аніж їхній земляк, що сидить серед нас. Усі ті, кому небайдуже майбутнє Європи, зрадіють, почувши, що сьогодні містер Льюїс — як би це правильно висловитися? — далеко не такий впливовий, як колись. Можливо, вам здається, що з мого боку надто жорстоко так відкрито про це говорити. Але, правду кажучи, леді та джентльмени, я, навпаки, виявляю велику поблажливість. Як бачите, я не розповідаю того, що цей джентльмен наговорив мені про всіх вас. І то так незграбно, нахабно й грубо, аж я не вірив власним вухам. Але досить на сьогодні критики. Настав час подяки. Отож піднімімо келихи, леді та джентльмени, на честь лорда Дарлінґтона!