Вона вже рушила вгору сходами, але я гукнув її і сказав:
— Міс Кентон, прошу вас: не подумайте, що я поводжуся неналежно, коли відмовляюся піднятися нагору й побачити батька у час його смерті. Розумієте, я знаю, що батько волів би, аби я далі виконував свої обов’язки, ніби нічого не сталося.
— Ну звісно, містере Стівенс.
— Мені здається, що коли я вчиню інакше, то підведу його.
— Ну звісно, містере Стівенс.
Так і тримаючи на таці пляшку портвейну, я повернувся до курильні. Невелика кімнатка стала схожа на ліс із чорних смокінгів, сивого волосся й диму. Я прокладав собі шлях між гостями, видивляючись, кому треба наповнити келих, коли мене поплескав по плечу мосьє Дюпон.
— Дворецький, ви подбали про те, що я просив?
— Дуже перепрошую, сер, але в цей момент я, на жаль, не можу забезпечити вам допомогу.
— Що ви таке кажете? У вас бинти закінчилися чи що?
— Річ у тім, сер, що лікар ще в дорозі.
— Ага, он як! То ви послали по лікаря?
— Так, сер.
— Ну то дуже добре.
Мосьє Дюпон повернувся до свого співрозмовника, а я ще кілька хвилин кружляв кімнатою.
У якусь мить з гурту джентльменів випірнула німецька графиня і, перш ніж я встиг її обслужити, узялась наливати собі вина з пляшки на моїй таці.
— Подякуйте кухареві від мого імені, Стівенсе, — мовила вона.
— Звісно, мадам. Дякую, мадам.
— Вам і вашому персоналу теж велика подяка!
— Щиро дякую, мадам.
— Під час вечері, Стівенсе, мені в якийсь момент здалося, що ви не один, а що вас троє, — засміялася вона.
Усміхнувшись, я відповів:
— Я щасливий, що прислуговую вам, мадам.
За хвилину я побачив неподалік молодого містера Кардинала: той стояв сам-один, і в мене склалося враження, що юний джентльмен почувається розгубленим у такому поважному товаристві. До того ж його келих спорожнів, тому я рушив у його бік. Він явно зрадів і простягнув мені келих.
— Це ж прекрасно, що ви любите природу, Стівенсе, — мовив він, поки я наливав йому вино. — І лордові Дарлінґтону неабияк пощастило мати когось, хто може як слід наглядати за роботою садівника.
— Перепрошую, сер?
— Я кажу при природу, Стівенсе. Ми недавно розмовляли про дивовижі світу природи. І я цілком з вами погоджуюся: ми не цінуємо чудеса довкола нас так, як годиться.
— Звичайно, сер.
— От згадайте про все, що ми тут обговорювали. Угоди, кордони, репарації, окупація... А матінка-природа тим часом і далі робить своє. Дивно, правда ж?
— Так, звісно, сер.
— Деколи мені здається, що було б краще, якби Всевишній створив усіх нас... гм... рослинами чи що. Міцно закоріненими в землю. Тоді не було б ніяких нісенітниць про всякі там війни й угоди.
Юного джентльмена, мабуть, потішила така думка, бо він засміявся, а тоді, трохи поміркувавши, розреготався ще голосніше. Я й собі засміявся. Він штурхнув мене ліктем і запитав:
— Можете собі таке уявити, Стівенсе?
І знов зареготав.
— Так, сер, — відповів я, сміючись. — Дуже цікавий варіант.
— Тільки аби в нас далі були такі чолов’яги як ви, щоб носили записки туди-сюди й подавали їжу. Інакше як би ми усе встигали? Уявляєте, Стівенсе? Усі трималися б корінням за землю. Уявіть собі!
Тієї миті позаду мене з’явився лакей.
— Міс Кентон хоче щось вам сказати, сер, — мовив він.
Я перепросив містера Кардинала і рушив до дверей. Мосьє Дюпон, мабуть, чатував там на мене, бо коли я підійшов, він запитав:
— Дворецький, лікар уже є?
— Якраз іду це з’ясувати, сер. Зараз повернуся.
— Мене дуже болить нога.
— Прикро про це чути, сер. Лікар мав би вже прийти.
Мосьє Дюпон вийшов із курильні слідом за мною. На коридорі знову стояла міс Кентон.
— Містере Стівенс, — сказала вона, — прибув доктор Мередіт. Він піднявся нагору.
Вона промовила це тихо, але мосьє Дюпон позаду мене нетерпляче вигукнув:
— О, нарешті!
Я обернувся до нього і сказав:
— Ходіть за мною, сер.
Я завів його у більярдну, де розпалив вогонь у каміні, а він сів у шкіряне крісло й узявся скидати взуття.
— Вибачте, що тут прохолодно, сер. Лікар зараз спуститься до вас.
— Дякую, дворецький. Ви добре впоралися із завданням.
Міс Кентон чекала на мене в коридорі — ми мовчки піднялися нагору. У батьковій кімнаті доктор Мередіт щось писав, а місіс Мортімер гірко плакала.
Вона так і не зняла свого фартуха, яким, вочевидь, витирала сльози, бо по всьому її лиці були масні плями — здавалося, вона з якогось гурту менестрелів. Я думав, що в кімнаті пахнутиме смертю, але через місіс Мортімер — чи радше через її фартух — там тхнуло смаженим.
Доктор Мередіт, підвівшись, сказав:
— Співчуваю, Стівенсе. У вашого батька стався важкий напад. Він недовго мучився, не хвилюйтеся. Ви б і так не змогли його врятувати.