Мені здається, наше покоління першим розпізнало те, що пройшло повз увагу попередників: історичні рішення ухвалюють не в державних палатах і не впродовж кількаденних міжнародних конференцій під пильним оком громадськості та преси. У цій країні проводять дискусії та приймають важливі рішення в затишку, за зачиненими дверима знатних маєтків. Те, що відбувається перед громадськістю і не раз супроводжується пишними церемоніями, — переважно підсумок того, що тижнями чи місяцями тривало у чотирьох стінах. Ми сприймали світ як колесо, що обертається: в його осерді — поважні маєтки, звідки важливі рішення по «шпицях» розходяться до всіх інших: багатих і бідних, які крутяться довкола них. Кожен, хто хотів чогось досягнути, прагнув працювати якнайближче до осердя — так близько, наскільки дозволяли здібності. Бо, як я вже казав, ми були поколінням ідеалістів і для нас важило не тільки те, як добре ми виявляли свої вміння, а й те, навіщо ми це робили. Кожен із нас таїв у серці бажання внести скромну лепту у творення досконалішого світу і вважав, як фахівець своєї справи, що найпевніший спосіб цього досягнути — служити великим джентльменам, у чиїх руках перебувала доля цивілізації.
Я, звісно ж, висловлююся дуже узагальнено й охоче визнаю, що серед представників мого покоління було багато тих, які не мали терпцю до таких тонких матерій. І навпаки: я певен, що серед ровесників мого батька було чимало тих, що інтуїтивно розуміли «моральний» вимір власної праці. Та в цілому я переконаний, що мої узагальнення правдиві і що такі «ідеалістичні» мотиви, які я щойно описав, зіграли велику роль у моїй службі. На початках я доволі швидко змінював господарів — усвідомлюючи, що служба в їхніх маєтках не довго приноситиме мені задоволення, — аж поки врешті доля не подарувала мені нагоду служити лордові Дарлінґтону.
Цікаво, що досі я ніколи не замислювався про це так. Коли ми з містером Ґремом та іншими годинами обговорювали природу величі біля каміна в службовій кімнаті, то жодного разу не звернули уваги на такий вимір цього питання. І хоч я не зміню жодного слова з тих, що досі сказав про ознаки величі, мушу визнати: мають рацію ті, які кажуть, що хай навіть дворецький досконало володіє цією прикметою, та якщо він не знайшов належного об’єкта для своїх звершень, колеги навряд чи вважатимуть його великим. Скажімо, містер Маршалл чи містер Лейн служили джентльменам з бездоганними моральними якостями — лордові Вейкелінґу, лордові Кемберлі, серу Леонардові Ґрею, — і майже не маю сумнівів, що вони ніколи б не запропонували своїх талантів джентльменам нижчого ґатунку. І справді: що більше про це думаєш, то очевиднішим це здається: зв’язок із по-справжньому знатним домом — таки необхідна умова величі. Великий дворецький, без сумніву, може з гордістю розповісти, скільки років присвятив службі і як скористав зі своїх талантів, прислуговуючи великому джентльменові, а через нього — цілому людству.
Як я вже згадував, за весь час я ніколи не думав про це в такому світлі, але, мабуть, мандрівки спонукають людину поглянути на нібито давно й ретельно обмірковані теми під новим, незвичним кутом. Крім того, до роздумів мене, безперечно, підштовхнула невеличка подія, що трапилася десь годину тому, — чесно кажучи, вона мене дещо збентежила.
Насолодившись ранковою їздою у прегарну погоду й усмак пообідавши у придорожньому готелі, я прибув у Дорсет. Саме тоді я відчув, що з двигуна автівки тхне смаленим. Думка про те, що я завдав шкоди господаревому «форду», неабияк мене стривожила, і я швидко загальмував.
Автівка зупинилася на вузькій дорозі, обабіч якої росли дерева й кущі, заступаючи довколишній краєвид. Що там попереду, я теж не бачив, бо за якихось двадцять ярдів дорога різко повертала вбік. Я зрозумів, що не можу стояти на місці, а то ще з-за рогу виїде зустрічна автівка й зіткнеться з «фордом» господаря. Отож я знову завів двигун і відчув деяку полегшу, бо сморід здавався вже не таким сильним, як раніше.
Найрозумніше було б пошукати майстерню чи бодай великий маєток, де мав би бути шофер, який міг визначити, у чому справа. Проте дорога із зарослими узбіччями ще довго петляла, затуляючи від мене околиці. Я проминув кілька брам, за якими, мабуть, починалися під’їзні алеї, проте самих будинків не побачив. Я проїхав ще з півмилі — бентежний запах щомиті гострішав, — аж урешті виїхав на ділянку відкритої дороги. Попереду ліворуч від мене височів вікторіанський маєток із просторим моріжком і алеєю для автомобілів, що колись слугувала дорогою для карет. Я під’їхав ближче і крізь відчинені двері прибудованого гаража помітив «бентлі».