— Знаєш, Стівенсе, а цей будинок вразив місіс Вейкфілд не так сильно, як я сподівався.
— Ви так вважаєте, сер?
— По-моєму, вона подумала, що я вигадую небилиці про історію цього місця. Про всі ті речі, яким уже багато століть.
— Справді, сер?
— Цілий час повторювала: це «копія», се «копія». Вона навіть подумала, що й ти, Стівенсе, — «копія».
— Справді, сер?
— Справді, Стівенсе! Я сказав їй, що ти справжній. Справжній старий англійський дворецький. І що ти прожив у цьому домі тридцять років і служив справжньому англійському лордові. Але місіс Вейкфілд чомусь мені заперечила. І то дуже самовпевнено.
— Ви так гадаєте, сер?
— Місіс Вейкфілд, Стівенсе, була переконана, що ти ні дня тут не працював, поки я тебе не найняв. І взагалі вона сказала, що почула таке від тебе. Можеш собі уявити, яким дурнем я почувався!
— Дуже прикро таке чути, сер.
— Послухай, Стівенсе, це ж справжній давній англійський маєток, правда? Я ж за нього стільки заплатив... А ти — справжній старомодний англійський дворецький, а не просто кельнер, який вдає із себе такого. Ти ж не підробка, правда? Я ж дійсно отримав те, чого хотів?
— Насмілюся сказати, що отримали, сер.
— Тоді можеш пояснити мені, про що торочила місіс Вейкфілд? Бо для мене то велика загадка.
— Цілком можливо, що я змалював пані дещо оманливу картину своєї служби, сер. Прошу пробачення за незручність, яку я спричинив.
— О так, незручність ти спричинив, ще й яку! Тепер вони мають мене за хвалька і брехуна. Але стривай: що ти маєш на увазі — «дещо оманливу картину»?
— Мені дуже прикро, сер. Я й не думав, що поставлю вас у таке незручне становище.
— Але Стівенсе, якого дідька ти розказав їй байку?
Поміркувавши якийсь час над його запитанням, я відповів:
— Мені дуже прикро, сер. Але це пов’язано з тутешніми звичаями.
— Про що ти взагалі говориш, чоловіче?
— Я хотів сказати, сер, що в Англії не прийнято обговорювати колишніх господарів.
— Добре, Стівенсе, я розумію, що ти не хочеш розповідати якихось секретів із минулого. Але нащо заперечувати, що ти працював іще на когось, окрім мене?
— Воно й справді звучить трохи незрозуміло, коли так висловитися, сер. Але колись від персоналу вимагали справляти таке враження. Дозвольте порівняти це з одним звичаєм, що стосується шлюбу. Якщо в товаристві була присутня розлучена пані у супроводі свого другого чоловіка, згадувати про її перший шлюб вважалося непристойним. Такий самий звичай панує і в нашому колі, сер.
— Шкода, що я раніше про нього не чув, — сказав господар, відхилившись на спинку стільця. — Бо через це я виглядав повним телепнем.
Я розумів, що моє пояснення — в якому, звісно ж, була дещиця правди, — на превеликий жаль, нікуди не годилося. Та коли в голові роїться стільки думок, важко присвятити такій дрібниці багато уваги, тож я, цілком природно, забув на якийсь час про той епізод. Але тепер, згадуючи про нього в затишку біля ставка, я більше не сумніваюся, що моя поведінка з місіс Вейкфілд має очевидний зв’язок із тим, що відбулося сьогодні по обіді.
У наш час є багато охочих наговорити всіляких нісенітниць про лорда Дарлінґтона, і, можливо, у вас склалося враження, що я ніяковію або соромлюся через свої стосунки з його світлістю і що саме в цьому — причина моєї поведінки. Дозвольте відразу ж заперечити, що ніщо не може бути таким далеким від правди. Більшість того, що тепер говорять про його світлість, — повне безглуздя, зумовлене цілковитим незнанням фактів. Мабуть, мою дивну поведінку дуже легко витлумачити як небажання зайвий раз слухати дурниці про його світлість: мовляв, я в обох випадках вирішив вдатися до невинної брехні лишень для того, щоб не втрапити у неприємну ситуацію. Справді, що більше я про це міркую, то прийнятнішим мені видається таке пояснення, бо тепер мене дійсно дужче за все дратують побрехеньки, що їх переповідають знову і знову. Скажу тільки, що лорд Дарлінґтон був джентльменом високих моральних стандартів — таких високих, що біля них особи, які торочать нісенітниці про нього, здаватимуться карликами, — і можу поручитися, що він залишався ним до останнього. Важко уявити відвертішу брехню, аніж те, начебто я шкодую, що працював у такого джентльмена. Ви, без сумніву, розумієте, що служити його світлості в Дарлінґтон-Голлі в ті роки означало наблизитися до осердя колеса, що обертає світ, — і то так близько, як тільки можна було мріяти. Я присвятив лордові Дарлінґтону тридцять п’ять років служби — і коли скажу, що весь той час «працював у знатному домі», то навряд чи мої слова будуть безпідставні. Озираючись на свою кар’єру, я відчуваю велике задоволення від того, чого зумів досягнути, і тепер я надзвичайно гордий і вдячний за те, що мені випала така честь.