З радістю згадую численні оказії, коли срібло в Дарлінґтон-Голлі справляло приємне враження на гостей. Наприклад, одного разу леді Астор зауважила, що наше срібло «просто неперевершене» — щоправда, прозвучало це не зовсім доброзичливо. Ще пам’ятаю, як містер Джордж Бернард Шоу, славетний драматург, уважно розглядав покладену перед ним десертну ложку: підніс її до світла й порівнював її поверхню з поверхнею сусідньої тарілки, забувши на мить, що перебуває серед товариства. Та з найбільшою приємністю пригадую той вечір, коли до маєтку із суворо конфіденційним візитом завітала одна дуже поважна персона — член уряду, який невдовзі став міністром закордонних справ. Зрештою, результати цих візитів добре задокументовані, тому я не бачу причини замовчувати, що мова йде про лорда Галіфакса.
Як виявилося, той візит був першим із цілої низки «неофіційних» зустрічей лорда Галіфакса й тодішнього німецького посла гера Ріббентропа. Того вечора лорд Галіфакс прибув дуже насторожений. Щойно переступивши поріг, відразу сказав: «Чесно, Дарлінґтоне, не знаю, що ви мені тут наготували. Я точно про це пошкодую».
Гер Ріббентроп мав прибути не раніш як за годину, тож його світлість запропонував гостеві оглянути маєток — ця стратегія заспокоїла свого часу не одного схвильованого відвідувача. Займаючись своїми справами, я певний час тільки й чув, як лорд Галіфакс у різних кімнатах нарікав на зустріч, що на нього чекала, а лорд Дарлінґтон даремно намагався його втішити. Аж раптом лорд Галіфакс вигукнув: «Ох, Дарлінгтоне, а яке срібло в цьому домі — приємно глянути!». Я, звісно ж, дуже зрадів, коли це почув, але справді радісним підсумком того епізоду стало те, що трапилося за два чи три дні, коли лорд Дарлінгтон мовив: «До речі, Стівенсе, недавно лорда Галіфакса неабияк вразило наше срібло. Йому аж настрій поліпшився». Я чітко пригадую, що його світлість висловився саме так, отож можу сміливо сказати, що стан срібла — то був скромний, але важливий внесок у налагодження взаємин між лордом Галіфаксом і гером Ріббентропом того вечора.
На цьому етапі варто сказати кілька слів про гера Ріббентропа. Сьогодні, звісно, усі вважають, що він був шахраєм: що Гітлер з самого початку планував якомога довше обманювати Англію, приховуючи свої наміри, а гер Ріббентроп мав тільки одне завдання в цій країні — підлаштувати той обман. Як я щойно сказав, це загальноприйнята думка, і я не маю наміру з нею сперечатися. Та все ж трохи дратує, коли чуєш, як тепер люди говорять так, ніби тоді ні секунди не довіряли герові Ріббентропу — так наче тільки лорд Дарлінґтон вірив, що він достойний джентльмен, і підтримував з ним робочі стосунки. Відверто кажучи, у тридцятих гер Ріббентроп був шанованим, навіть бажаним гостем у найзнаменитіших маєтках. Пригадую, що у 1936-1937 роках усі слуги, які приїжджали до нас, тільки й говорили про «німецького посла», і зі сказаного випливало, що чимало знатних леді та джентльменів у цій країні були ним зачаровані. Тому тепер, як я вже казав, дратує, коли чуєш, як ті самі люди розповідають про ті часи, а надто як вони висловлюються про його світлість. Якби ви побачили тогочасні списки їхніх гостей, то відразу б зрозуміли, які ті особи лицемірні, бо гер Ріббентроп не просто вечеряв за їхніми столами, а й часто сидів на чільному місці як почесний гість.
А потім ті самі особи стверджують, нібито лорд Дарлінґтон зробив невідомо що, прийнявши гостинні запрошення нацистів під час кількох поїздок до Німеччини. Думаю, вони б відразу позамовкали, коли б «Таймс» надрукував бодай один зі списків гостей, які відвідували бенкети, що їх влаштовували німці в Нюрнбергу. Річ у тім, що з гостинності німецьких очільників користали найповажніші, найшанованіші англійські леді та джентльмени, і я — як свідок — можу поручитися, що більшість із цих осіб поверталися захоплені і вдячні господарям. Той, хто натякає, нібито лорд Дарлінгтон підтримував таємний зв’язок із загальновідомим ворогом, просто забуває — задля власної вигоди — справжні обставини тих часів.