Вона замовкла, а я знов обернувся до вікна, за яким виднілися тополі. Тоді міс Кентон втомлено сказала:
— Мені забракло сміливості, містере Стівенс. От і все. Куди б я пішла? Родичів у мене нема. Тільки тітка. Я дуже її люблю, але не можу з нею жити, бо вже наступного дня мені здається, що я марную своє життя. Я переконувала себе, ясна річ, що знайду собі щось інше. Але я так боялася... Як тільки я думала про звільнення, відразу уявляла, як виходжу звідси — а мене ніхто не знає і нікому нема до мене діла. З моїх високих принципів лишився хіба пшик. Мені так соромно за себе... Я просто не змогла наважитися, містере Стівенс. Не змогла примусити себе піти.
Міс Кентон знову замовкла, поринувши в задуму. Тож я вирішив, що якраз випала добра нагода розповісти їй якомога докладніше про розмову, яку я мав того дня з лордом Дарлінґтоном. Я так і вчинив, а насамкінець додав:
— Того, що сталося, уже не змінити. Але дуже приємно чути, що його світлість визнав: то було жахливе непорозуміння. Я подумав, що ви б хотіли про це почути, міс Кентон, бо тоді, наскільки пам’ятаю, той випадок засмутив вас так само сильно, як і мене.
— Перепрошую, містере Стівенс, — озвалася міс Кентон за моєю спиною. Її голос зазвучав зовсім по-іншому, так наче вона щойно пробудилася зі сну. — Але я не розумію, про що ви.
А коли я обернувся, додала:
— Наскільки я пам’ятаю, ви вважали, що у звільненні Рут і Сари не було нічого поганого. Ви, навпаки, радісно підтримували це рішення.
— Постривайте, міс Кентон, це несправедливо. Неправда, той інцидент дуже мене стривожив. Дуже. Мені зовсім не подобається, коли в цьому домі таке відбувається.
— Тоді чому ви цього не сказали?
Я всміхнувся, але, розгубившись, не знав, що відповісти. Не встиг я бодай щось сказати, як міс Кентон, відклавши убік шиття, мовила:
— Ви розумієте, містере Стівенс, що якби ви поділилися зі мною своїми думками, усе склалося б зовсім інакше. Ви ж бачили, як я засмутилася через те, що моїх дівчат виганяють. Знаєте, як би ви мені тоді допомогли? Ну чому, чому, чому ви завжди мусите щось вдавати? Чому, містере Стівенс?
Я знову посміхнувся — якою безглуздою зненацька виявилася наша розмова!
— Зачекайте, міс Кентон, — мовив я. — Що ви таке кажете? Що значить «вдавати»? Ну справді...
— Мені було так важко, коли Рут і Сару звільнили. Я думала, ніби це тільки мене хвилює.
— Послухайте, міс Кентон... — я підняв тацю, на яку наставив тарілок і горнят. — Нема нічого дивного, що коли когось звільняють, це викликає в інших несхвалення. Це природно.
Вона промовчала. Дорогою до дверей я ще раз обернувся і глянув на неї. Вона знову дивилася у вікно, але на той час в альтанці стемніло, тож я бачив лиш її силует на блідому порожньому тлі. Я сказав «перепрошую» — і вийшов надвір.
Тепер, коли я пригадав собі випадок зі звільненням єврейок, мені згадалося й дивне завершення тієї справи, а саме поява покоївки на ім’я Ліза. Ми мусили знайти двох покоївок, які б замінили звільнених дівчат, і Ліза була однією з них.
Ця молода жінка надала дуже підозрілі рекомендаційні листи, з яких усякому досвідченому дворецькому відразу стало б зрозуміло, що вона покинула попереднє місце праці за неоднозначних обставин. Ба більше: коли ми з міс Кентон спілкувалися з нею, виявилося, що в кожному будинку вона працювала щонайдовше кілька тижнів. Одно слово, з її поведінки в мене склалося враження, що у Дарлінґтон-Голлі їй не місце. Але, на мій подив, після розмови з дівчиною міс Кентон почала наполягати, щоб ми взяли її на роботу.
— Дівчина подає великі надії, — переконувала вона мене. — Я наглядатиму за нею і подбаю про те, щоб вона працювала так, як треба.
Пам’ятаю, що ми довго про це сперечалися, і я не встояв проти міс Кентон, мабуть, тільки тому, що спогади про звільнених покоївок були надто вже свіжі. Хай там як, а я зрештою здався, зауваживши насамкінець:
— Сподіваюся, ви розумієте, міс Кентон, що відповідальність за дівчину лежить тільки на вас. Я, безперечно, вважаю, що вона дуже далека від того, аби долучитися до нашого персоналу. І дозволю їй це зробити тільки за умови, що ви особисто наглядатимете за її навчанням.
— Дівчина дасть раду, містере Стівенс. Ось побачите.
І справді: на мій превеликий подив, Ліза виявляла неабиякі успіхи. З кожним днем вона давала собі раду все вправніше, і навіть манера її ходьби й те, як вона виконувала ту чи ту справу, різко змінилися на краще.
Минав тиждень за тижнем, новенька у дивовижний спосіб перетворилася на бездоганну покоївку, а міс Кентон відверто тріумфувала. Особливо їй подобалося давати Лізі завдання, що вимагали трішки більше відповідальності, ніж решта, а якщо я у той час за нею спостерігав, вона завжди старалася перехопити мій погляд і насмішкувато на мене зиркала. Бесіда, що відбулася між нами одного вечора в її кімнаті, доволі точно передає, як зазвичай ми з нею розмовляли про Лізу.