Мої слова, мабуть, трохи її спантеличили або не припали їй до вподоби. Бо в ту хвилину настрій міс Кентон змінився, а наша розмова швидко втратила довірливий характер, якого тільки-но набула.
Незабаром після того випадку наші щовечірні зустрічі за какао припинилися. Мені дуже добре запам’ятався вечір, коли ми зустрілися востаннє. Я хотів обговорити з міс Кентон майбутню подію — зібрання поважного панства із Шотландії. Воно мало відбутися одного вікенду аж через місяць, але ж ми завжди планували такі події завчасно. Того вечора я розповідав міс Кентон про різні деталі, пов’язані з тим заходом, коли раптом збагнув, що вона майже весь час мовчить. Стало цілком очевидно, що думками вона десь далеко. Я кілька разів перепитував її: «Ви слухаєте, міс Кентон?» — особливо після того, як довго про щось розповідав, — і лише тоді вона починала уважніше дослухатися, та вже за кілька секунд знову відволікалася. Коли так минуло декілька хвилин — я тільки говорив, а вона лишень підтакувала: «Звичайно, містере Стівенс», «Правду кажете, містере Стівенс», — я врешті не витримав:
— Вибачте, міс Кентон, але я не бачу змісту продовжувати. Ви, я так розумію, не усвідомлюєте, наскільки наша розмова важлива.
— Перепрошую, — відповіла вона, випроставшись. — Просто я трохи втомлена.
— Ви тепер постійно втомлені. Раніше я не чув від вас таких відмовок.
На мій подив, міс Кентон у відповідь випалила:
— Містере Стівенс, у мене був дуже важкий тиждень! І я втомилася. Останні три чи чотири години я тільки й мрію про те, аби лягти нарешті спати. Я страшенно втомлена, — невже ви не можете цього зрозуміти?
Я, звісно, не чекав від неї вибачення, але те, якою різкою була її відповідь, збило мене з пантелику. Втім, я вирішив не вступати у неналежні суперечки і, витримавши коротку паузу, спокійно сказав:
— Якщо так, міс Кентон, то немає жодної потреби продовжувати наші вечірні зустрічі. Пробачте, що весь той час я й гадки не мав, яких незручностей вони вам завдають.
— Містере Стівенс, я просто сказала, що втомилася за сьогодні...
— Ні, ні, я все прекрасно розумію. У вас багато справ, і ці зустрічі хіба кладуть на ваші плечі зайвий тягар. Робоче спілкування не потребує таких систематичних зустрічей.
— Навіщо ви це говорите, містере Стівенс? Я просто сказала...
— Та ні, справді, міс Кентон. Я вже давно міркував над тим, чи не скасувати ці зустрічі, які тільки ускладнюють наші й без того заклопотані дні. Те, що ми тут роками з вами бачимося, не означає, що не варто пошукати зручнішого варіанту.
— Прошу вас, містере Стівенс, припиніть. Ці зустрічі справді дуже корисні...
— Але ж вони для вас незручні. Ви через них втомлюєтеся. Пропоную, щоб відтепер ми просто ділилися всім важливим упродовж робочого дня. А якщо хтось із нас не матиме вільної хвилини, щоб поговорити, рекомендую залишати одне одному записки під дверима. Як на мене, це ідеальне рішення. А тепер, міс Кентон, прошу пробачення, що затримую вас. Щиро дякую за какао.
Цілком природно — і не бачу причин цього приховувати, — я час від часу уявляв собі, як могло усе скластися, якби я так рішуче не поклав кінець нашим вечірнім зустрічам, себто якби м’якше відреагував ті кілька разів, коли міс Кентон пропонувала їх відновити. Якщо зважити на те, як далі розгорталися події, стає очевидно, що, припинивши наші зустрічі, я не до кінця усвідомлював усіх наслідків свого рішення. Не помилюся, коли скажу, що воно стало поворотним моментом і визначило подальший хід подій.
З іншого боку, коли озираєшся назад і вишуковуєш у минулому отакі «поворотні моменти», мимоволі помічаєш їх усюди. Якщо захотіти, «поворотним моментом» можна вважати не тільки моє рішення стосовно наших зустрічей, а й епізод у моїй комірчині. Як усе розвивалося б далі, якби я трохи інакше повівся того вечора, коли міс Кентон увійшла до моєї кімнати з квітами? Ще одним «поворотним моментом» можна, мабуть, вважати й пообідню розмову в їдальні, коли міс Кентон отримала звістку про смерть тітки.
Новина про тітчину смерть надійшла за кілька годин до того — я сам постукав уранці до її кімнати й передав того листа. Пам’ятаю, що зайшов на хвилю обговорити якесь робоче питання. Ми сиділи за столом, і десь на середині розмови міс Кентон відкрила конверт. Вона завмерла, перечитавши листа один раз, потім вдруге, але — тут варто віддати їй належне — самовладання не втратила. Акуратно заховала його в конверт і подивилася на мене.