Але я бачу, що надто вже занурився в роздуми, ще й зовсім не веселі. У всьому винна, безперечно, пізня година і виснажливі події, що трапилися цього вечора. Та й на мій настрій, без сумніву, впливає те, що завтра — за умови, що я роздобуду в місцевій майстерні бензин, у чому мене запевнили Тейлори, — ще до обіду я прибуду в Літтл-Комптон і знову, через багато років, побачу міс Кентон. Наша зустріч буде, без сумніву, дружня — припускати щось інше нема причини. А взагалі я розраховую, що коли не брати до уваги кількох невимушених реплік, цілком доречних за таких обставин, наша розмова загалом матиме робочий характер. Мені слід буде визначити, чи міс Кентон — після того як її шлюб, на жаль, розпався і вона залишилася сама — захоче повернутися до колишнього місця праці в Дарлінґтон-Голлі. Щиро кажучи, вкотре перечитавши її листа сьогодні ввечері, я подумав, що таки побачив у певних уривках те, чого там насправді нема. Та все ж мені здається, що в деяких місцях приховано натяк на тугу, особливо коли вона пише: «Мені так подобався вигляд зі спалень на третьому поверсі: моріжок, а за ним удалині — пагорби».
Та нема потреби без кінця фантазувати, чого бажає міс Кентон, бо завтра я дізнаюся про це від неї самої. До того ж я надто далеко відійшов від розповіді про сьогоднішні події. Останні кілька годин виявилися вкрай виснажливими. Я сподівався, що, покинувши «форд» на пагорбі й спустившись у сутінках манівцями до села, я вже пережив достатньо незручностей як на один вечір. Та й мої люб’язні господарі, містер і місіс Тейлор, нізащо б не завдали мені навмисно таких випробувань, які випали мені сьогодні, — у цьому я не сумніваюся. Хай там як, та коли я сів вечеряти за їхнім столом і коли зійшлися сусіди, довкола мене почали розгортатися вкрай неприємні події.
Кімната на першому поверсі будинку, схоже, слугувала містерові та місіс Тейлор за їдальню і вітальню. Посеред цієї доволі затишної кімнати стояв великий, грубо витесаний стіл — такий, які зазвичай можна побачити в сільській кухні. На стільниці, не покритій лаком, виднілося багато дрібних порізів від ножа. Я бачив їх доволі чітко, хоча ми сиділи при тьмяному жовтуватому світлі від гасової лампи, що стояла на полиці в кутку.
— Не подумайте, що в нас нема електрики, сер, — сказав до мене містер Тейлор, махнувши головою у бік лампи. — Просто щось там сталося, і ми вже два місяці сидимо без світла. Але скажу вам чесно: без нього не так уже й погано. У нашому селі є кілька хат, в яких узагалі не проводили електрики. Гасові лампи дають тепліше світло.
Місіс Тейлор принесла смачного бульйону, а до нього — добре запеченого хліба, тож ніщо не вказувало на те, що ввечері на мене чекає щось страшніше за годину-півтори приємної розмови перед сном. Та тільки-но ми повечеряли й містер Тейлор налив мені кухоль пива, що його зварив хтось із його сусідів, як надворі, на посиланій гравієм доріжці, почулися чиїсь кроки. Мені здалося, що в цих звуках — хтось наближався в темряві до самотнього будинку — є щось зловісне, але ні господар, ні господиня ніякої загрози не відчули. Бо коли містер Тейлор сказав: «Цікаво, хто це може бути?» — у голосі його прозвучала сама лиш цікавість.
Він сказав це неголосно, мовби сам до себе, але знадвору, наче у відповідь, почувся чийсь голос:
— Це Джордж Ендрюс. Проходив мимо й вирішив зайти.
Місіс Тейлор відчинила двері. На порозі стояв дебелий чоловік, років за п’ятдесят, який — судячи з його одежі — провів цілий день, працюючи біля землі. З його невимушеної поведінки було зрозуміло, що він тут часто гостює. Сівши на ослінчик біля дверей, чоловік узявся стягувати гумові чоботи, перекинувшись кількома словами з місіс Тейлор. Знявши їх, він підійшов до стола й зупинився, ставши струнко, наче у війську.
— Мене звати Джордж Ендрюс, сер, — мовив він. — Добрий вечір! Дуже шкода, що з вами сталася така біда. Сподіваюся, ви не дуже повісили носа, коли почули, що вам тут доведеться заночувати.
Я здивувався, звідки той містер Ендрюс дізнався про мою, як він висловився, «біду». Усміхнувшись, я відповів, що «носа не вішав», а навпаки — дуже зрадів, що мене так гостинно прийняли, і що дуже за це вдячний. Я мав на увазі, звісно ж, містера й місіс Тейлор, але, схоже, містер Ендрюс вирішив, що я і йому вдячний, бо тут же, піднявши великі долоні, сказав:
— Е ні, сер, не кажіть такого. Для нас велика честь вас приймати. Тут нечасто бувають такі люди, як ви. Ми всі дуже раді, що ви до нас заїхали.