Він сказав це так, ніби все село знало про мою «біду» і появу в цьому будинку. Дуже скоро виявилося, що я був близький до істини. Напевно, за ті кілька хвилин, поки я був у своїй кімнаті — мив руки й намагався виправити шкоду, заподіяну моїй куртці й штанам, — містер і місіс Тейлор повідомили про мій приїзд комусь із перехожих. Не знаю, так воно було чи не так, а за кілька хвилин з’явився ще один гість, дуже подібний до містера Ендрюса — широкоплечий селянин у заляпаних болотом гумових чоботах, що їх він узявся стягувати точно так само, як щойно перед ним містер Ендрюс. Вони були такі схожі, аж я подумав, що вони брати, поки гість не представився: «Морґан, сер. Тревор Морґан».
Містер Морґан висловив свої співчуття стосовно «нещастя», яке мене спіткало, запевнивши, що вранці все буде гаразд, а потім сказав, що мені в селі дуже раді. Я, звісно, уже чув щось схоже кілька хвилин тому, але містер Морґан до всього ще й додав: «Для нас велика честь приймати тут, у Москомі, такого джентльмена, як ви, сер».
Не встиг я щось йому відповісти, як надворі знову почулися кроки. До кімнати увійшли чоловік і жінка середнього віку — їх представили мені як містера й місіс Гаррі Сміт. Вони були зовсім не схожі на селян: жінка була огрядна й нагадувала мені місіс Мортімер, яка у двадцятих і тридцятих працювала кухаркою в Дарлінґтон-Голлі. Містер Гаррі Сміт натомість був чоловік худорлявий, з насупленим чолом. Сідаючи за стіл, він запитав мене: «То ваш старий „форд“ стоїть там на пагорбі, сер?».
— Якщо ви маєте на увазі пагорб, з якого видно село, то мій, — відповів я. — Але мені дивно, що ви його бачили.
— Сам я не бачив, сер. Дейв Торнтон проїжджав повз нього на тракторі, коли вертався додому. Він очам своїм не повірив, коли його уздрів: аж мусив зупинитися й вийти.
Містер Гаррі Сміт обернувся до інших присутніх:
— Такий красунчик. Казав, що він такого ніколи не бачив. Навіть машина містера Ліндсея сховається!
За столом розсміялися, а містер Тейлор тим часом повернувся до мене й пояснив:
— Був такий один джентльмен. Жив у великому будинку недалеко звідси, сер. Потім він наробив дурниць і його перестали поважати в наших краях.
Усі схвально загули. А тоді хтось сказав: «Ваше здоров’я, сер!» — і підняв один із кухлів елю, що їх саме приніс містер Тейлор. Решта й собі підняли кухлі на мою честь.
Я усміхнувся й відповів:
— І ваше! Щиро вам вдячний.
— Маєте добре серце, сер, — мовила місіс Сміт. — Як і годиться справжньому джентльмену. А той містер Ліндсей ніяким джентльменом і близько не був. Грошей багато мав, а джентльменом не був.
Знову почулося схвальне бурмотіння. Місіс Тейлор прошепотіла щось місіс Сміт на вухо, а та вголос відповіла: «Він сказав, що прийде, як тільки зможе». Вони обидві повернулися до мене, і місіс Сміт, зніяковівши, промовила:
— Ми сказали лікареві Карлайлу, що ви тут, сер. Пан лікар буде дуже радий з вами познайомитися.
— Але, напевно, у нього пацієнти, — вибачливо додала місіс Тейлор. — На жаль, невідомо, чи він встигне прийти, поки ви не ляжете спати.
У ту мить містер Гаррі Сміт, худорлявий чоловік із насупленим чолом, нахилився вперед і сказав:
— Той містер Ліндсей не розумів, що робить. Думав, що він ліпший за нас і тримав нас усіх за дурнів. Що ж, скажу я вам, він дуже скоро змінив свою думку. Тут люди вміють думати і за словом у кишеню не лізуть. Люди не соромляться казати все, що в них на умі. Той ваш містер Ліндсей дуже скоро це зрозумів.
— Не був він джентльменом, той містер Ліндсей, — тихо мовив містер Тейлор. — Не був.
— Правду кажете, сер, — відповів містер Гаррі Сміт. — Відразу було видно, що джентльмен він ніякий. Будинок гарний, костюми дорогі — то все добре, але якось відчувалося, що з ним щось не так. А потім все стало ясно.
Товариство зашепотіло на знак згоди, і хвилину-другу здавалося, що всі присутні розмірковують, варто чи не варто переповідати мені історію цього місцевого героя. Врешті містер Тейлор порушив мовчанку, сказавши:
— Гаррі каже правду. Справжнього джентльмена відразу відрізниш від того, хто просто натягнув на себе дорогу одежу. Ось подивитися на вас, сер. Відразу видно, що ви джентльмен. І то не з того, як пошитий ваш одяг чи як гарно ви говорите. Є ще щось у вас таке... Що саме, не можу сказати, але це бачать всі, у кого є очі.
За столом знову схвально загули.
— Лікар Карлайл мав би вже скоро прийти, сер, — сказала місіс Тейлор. — Думаю, вам буде з ним цікаво порозмовляти.
— У лікаря Карлайла теж є оте щось, — мовив містер Тейлор. — Він із тих справжніх джентльменів.
Містер Морґан, який за весь час не сказав майже ні слова, подався вперед і мовив до мене: