— Що воно таке — як ви думаєте, сер? Може, той, у кого воно є, знає, як воно називається? Ми всі тут говоримо: у кого воно є, у кого нема... Але ми ж не знаємо, що воно таке. Може, ви нас просвітите, сер?
За столом запала тиша. Я відчував, що всі дивляться на мене. Кашлянувши, я сказав:
— Мені важко судити про риси, які в мене, можливо, є, а може, й нема. Проте коли йдеться про ваше запитання, я так здогадуюся, що ви маєте на увазі гідність.
Я не бачив змісту пояснювати їм щось докладніше. А всього лиш озвучив те, що спало мені на думку під час розмови, і сумніваюся, що сказав би таке, якби цього не вимагала ситуація. Однак моя відповідь їх начебто цілком задовольнила.
— Правду кажете, сер, — кивнув головою містер Ендрюс, і кілька гостей йому підтакнули.
— Містеру Ліндсею не завадило б мати трохи більше гідності, — сказала місіс Тейлор. — Біда таких, як він, що вони поводяться так, ніби схопили Бога за бороду, і думають, що то гідність.
— При всій повазі до вашої думки, сер, — озвався містер Гаррі Сміт, — мушу дещо сказати. Гідність є не тільки у джентльменів. Кожен чоловік і жінка в цій країні можуть її мати. Вибачте, сер, але, як я вже казав, ми тут не церемонимося, а говоримо прямо. То моя особиста думка. Гідність мають не тільки джентльмени.
Я, звісно, розумів, що ми з містером Гаррі Смітом маємо на увазі кожен своє, але йому довелося б дуже довго розтовкмачувати, про що мені йдеться. Тому я просто всміхнувся і сказав: «Звісно, ви маєте рацію».
Моя відповідь тут же зняла напругу, що повисла в кімнаті, поки говорив містер Гаррі Сміт.
Та й він сам став почуватися вільніше і, нахилившись уперед, повів мову далі:
— Ось ради чого ми воювали проти Гітлера. Якби вийшло по-його, ми б усі були зараз його рабами. У всьому світі було б кілька господарів і мільйони рабів. А в рабів ніякої гідності нема — думаю, про це не варто й казати. Ось за що ми воювали і що ми здобули. Ми здобули право бути вільними громадянами. І в тому один із привілеїв народитися англійцем: не важливо, хто і який ти, багатий чи бідний, — ти народився вільним і народився ти для того, щоб вільно висловлювати свою думку й голосувати за свого представника в парламенті чи потім вигнати його геть. Перепрошую, сер, але ось що таке гідність.
— Ну досить уже, Гаррі, — сказав містер Тейлор. — Бачу, ти зараз знову розведеш тут політику.
Усі розсміялися. Містер Гаррі Сміт засоромлено усміхнувся й відповів:
— Не розводжу я ніякої політики. Просто кажу свою думку — та й все. Якщо ти раб, не може в тебе бути ніякої гідності. Але кожен англієць може її мати, якщо захоче. Бо ми за це право воювали.
— Вам, напевно, здається, сер, що ми живемо в Богом забутому селі, — мовила його дружина, — але війна завдала нам великого лиха. Набагато більшого, ніж ми заслуговували.
Після її слів у повітрі повисла тиша, аж поки містер Тейлор не звернувся до мене:
— Гаррі помагає нашому представникові в парламенті. Дайте йому шанс — і він розкаже вам про все, що не так із нашою владою.
— Ет, я ж казав цього разу, що з нею так.
— А ви, сер, займалися політикою? — запитав містер Ендрюс.
— Не зовсім, — відповів я. — І не тепер. Радше до війни.
— Мені просто згадався один містер Стівенс, який рік чи два тому пройшов до парламенту. Чув його кілька разів по радіо. Він говорив дуже розумні речі про житло. Але ж то не ви, сер?
— О ні, — засміявся я.
Не знаю, чому я промовив наступну репліку. Мені чомусь здалося, що в тих обставинах, у яких я опинився, я просто мушу це сказати. А сказав я таке:
— Чесно кажучи, я частіше займався закордонними справами, аніж внутрішніми. Маю на увазі закордонну політику.
Я не сподівався, що мої слова справлять такий ефект: моїх слухачів охопив благоговійний трепет. Я квапливо додав:
— Але я ніколи не обіймав жодної посади. Мій вплив мав винятково неофіційний характер.
Однак тиша за столом тривала ще кілька секунд.
— Пробачте, сер, — врешті-решт озвалася місіс Тейлор, — то, може, ви знайомі з містером Черчиллем?
— З містером Черчиллем? Він декілька разів навідувався до нашого маєтку. Але, відверто кажучи, місіс Тейлор, у ті часи, коли я мав стосунок до великих справ, містер Черчилль не був такою важливою персоною і ніхто й не сподівався, що він нею стане. У ту пору до нас частіше навідувалися містер Ідей, лорд Галіфакс та інші особи.
— Але ви з ним знайомі особисто, сер? Яка велика честь!
— Я багато в чому не погоджуюся з містером Черчиллем, — сказав містер Гаррі Сміт. — Але він, певна річ, великий чоловік. Уявляю собі, сер, як воно: обговорювати різні справи з такою поважною людиною.
— Кажу ж вам, — мовив я, — що я не мав багато до діла з містером Черчиллем. Але, безперечно, спілкуватися з ним — неабияка честь. Ніде правди діти, мені дуже пощастило. Доля подарувала мені нагоду перебувати в товаристві не лише містера Черчилля, а й багатьох інших великих очільників і впливових людей з Америки та Європи. Мені пощастило почути їхні думки стосовно різних важливих питань, тому я почуваю вдячність, коли згадую ті дні. Адже це великий привілей: отримати нагоду зіграти роль, хай навіть незначну, на світовій арені.