На гадку спадає один випадок, який чудово демонструє, наскільки погляди містера Гаррі Сміта далекі від правди. Випадок той стався зі мною ще до війни, 1935 року, якщо не помиляюся.
Пригадую, що пізно ввечері — було вже за північ — мене викликали до вітальні, де його світлість розважав після вечері трьох гостей. Мене, ясна річ, кликали не вперше: я вже приносив джентльменам закуски та напої й чув, що панство розмовляє на важливі теми. Та коли я зайшов до вітальні того разу, джентльмени замовкли і глянули на мене. Його світлість сказав:
— Ходіть сюди, Стівенсе. Містер Спенсер має до вас розмову.
Джентльмен, про якого йшлося, деякий час дивився на мене, розкинувшись у кріслі, а тоді мовив:
— Хочу вас дещо запитати, чоловіче добрий. Ми тут сперечалися на одну тему й потребуємо вашої допомоги. Скажіть мені: на вашу думку, борги перед Америкою відіграють велику роль у тому, що обсяги торгівлі так упали? Чи це хибний аргумент — і насправді коренем проблеми є відмова від золотого стандарту?
Його питання мене, звісно, трохи здивувало, але я одразу зрозумів, у чому річ. Панство явно сподівалося, що це запитання зіб’є мене з пантелику. Поки я це збагнув і сформулював належну відповідь, моє лице, мабуть, і справді мало такий вираз, начебто я намагаюся втямити, про що мене питають, бо джентльмени весело перезирнулися.
— Перепрошую, сер, — врешті сказав я, — але я не можу допомогти вам із цим питанням.
Я з гідністю вийшов із ситуації, але гості нишком захихотіли. Містер Спенсер продовжував:
— То, може, ви нам підкажете щось інше. Як гадаєте, якщо Франція й більшовики укладуть угоду про озброєння, ситуація з валютою в Європі зміниться на краще чи на гірше?
— Пробачте, сер, але я не можу допомогти вам із цим питанням.
— От лихо, — відповів містер Спенсер, — і тут із вас помочі не буде.
Усі знову тишком захихотіли, а його світлість сказав:
— Дякую, Стівенсе. На цьому все.
— Стривайте, Дарлінґтоне. Я хочу спитати цього доброго чоловіка ще одне, — мовив містер Спенсер. — Мені дуже потрібна його допомога в одній справі, яка багатьом не дає спокою. Від неї залежить, як ми сформуємо свою зовнішню політику. Виручіть нас, друже. Що містер Лаваль мав на увазі, коли недавно говорив про ситуацію в Північній Африці? Ви теж гадаєте, що то був лише хитрий прийом, щоб знищити націоналістичне крило народної партії?
— Перепрошую, сер, але я не можу допомогти вам із цим питанням.
— Бачите, джентльмени, — сказав містер Спенсер, обернувшись до решти товариства. — Наш добрий чоловік не може допомогти нам із цими питаннями.
Цього разу всі не стрималися і розсміялись.
— Та незважаючи на це, — продовжував містер Спенсер, — ми вперто наполягаємо на тому, щоб віддати долю держави в руки нашого доброго чоловіка і ще кількох мільйонів таких, як він. Тому хіба дивно, що ми знемагаємо з теперішньою парламентською системою і не можемо знайти рішення для проблем, які нас хвилюють. Ну а що — може, ще запропонуємо комітету матерів організувати військову кампанію?
Ця репліка викликала гучний щиросердний сміх. Його світлість пробурмотів: «Дякую, Стівенсе», — а тоді дозволив мені нарешті покинути кімнату.
Ситуація вийшла, звісно, ніякова, але за час служби зі мною траплялися набагато неприємніші, а то й узагалі незвичні оказії, та й ви, безперечно, погодитеся, що знавець своєї справи повинен уміти давати собі раду з такими інцидентами. За ніч я вже й забув той епізод, коли вранці до більярдної, де я стояв на драбині й протирав портрети від пилу, увійшов лорд Дарлінґтон і сказав:
— Послухайте, Стівенсе, то було жахливо. Дуже негарно ми з вами вчора повелися.
Я зупинився і, обернувшись до нього, мовив:
— Та ні, сер. Я, навпаки, дуже радий, що зміг вам прислужитися.
— Жахливо вийшло. Напевно, ми трохи перебрали за вечерею. Прошу нас пробачити.