— А, то ви про Гаррі Сміта, — засміявся лікар. — Не звертайте уваги. Слухати його весело, але в голові у нього каша. Часом думаєш, що він якийсь там комуніст, а потім як ляпне щось — викапаний торі, хоч стій хоч падай. Поплуталося в нього усе в голові.
— Гм, дуже цікаво.
— То чим він вам вчора баки забивав? Балачками про імперію? Чи про нашу медицину?
— Містер Сміт обмежився темами загального характеру.
— Он як? І якими ж?
Я кашлянув.
— Містер Сміт поділився своїми міркуваннями на тему гідності.
— Нічого собі. Дуже філософська тема як на Гаррі Сміта. З якого пальця він її висмоктав, цікаво?
— По-моєму, містер Сміт наголошував на тому, яка важлива його агітація в селі.
— Та невже?
— Він намагався переконати мене, що мешканці Москома мають власну думку з усіх важливих питань.
— А, ну так. Упізнаю Гаррі Сміта. Гадаю, ви й самі розумієте, що то все дурниці. Вічно той Гаррі старається понакручувати людей. А люди ж не хочуть, аби їх чіпали.
Ми знову трохи помовчали. Потім я сказав:
— Пробачте, що питаю про таке, сер. Але я правильно розумію, що містера Сміта вважають за блазня?
— Гм... Не сказав би. Наші люди дійсно трохи цікавляться політикою. Вони впевнені, що таки пасувало б мати свою думку про те і про се, як їх постійно повчає Гаррі. Але насправді ж вони такі самі, як і всі інші. Хочуть жити спокійно, щоб їх ніхто не чіпав. Гаррі знає все на світі — як те змінити, як се, — але в селі ніхто не хоче перевороту, хай навіть жити стане краще. Люди в цих краях воліють, щоб їм дали спокій, а не напосідалися з п’ятим-десятим.
Мене здивували нотки зневаги, які прокралися до лікаревого голосу. Але він тут же похопився і, усміхнувшись, зауважив:
— Гарний краєвид з вашого боку.
І справді — унизу виднілося село. У ранкових променях воно виглядало дещо інакше, але загалом краєвид був дуже подібний до того, який я вперше побачив у сутінках: мабуть, ми вже наблизилися до місця, де я залишив свого «форда».
— Містер Сміт вважає, що гідність особи якраз і залежить від власної думки.
— А, ну так, гідність. Я вже й забув. Значить, Генрі взявся за філософські поняття. Люди добрі... Уявляю собі, що він там намолов.
— Його висновки, сер, не завжди викликали одностайну згоду.
Лікар Карлайл кивнув, але видно було, що він поринув у роздуми.
— Знаєте, містере Стівенс, — промовив він урешті, — я був запеклим соціалістом, коли тільки сюди приїхав. Вірив у все найкраще для людей і таке інше. А приїхав я сюди сорок дев’ятого. Соціалізм дасть людям жити з гідністю — так я собі думав у той час... Але нащо вам здалися ті дурниці? — засміявшись, він обернувся до мене. — А ви, друже?
— Перепрошую, сер?
— Що таке гідність? Ви як гадаєте?
Щиро кажучи, мене заскочила його прямолінійність.
— Тяжко пояснити таке у двох словах, сер, — відповів я. — Але мені здається, усе зводиться до того, щоб не роздягатися на людях.
— Тобто? Що зводиться?
— Гідність, сер.
— А, — лікар спантеличено кивнув. — Ви вже, напевно, упізнали цю дорогу. Хоча вдень вона трохи по-іншому виглядає. О, що я бачу! Який красунчик!
Лікар Карлайл зупинився поряд із «фордом» і знову охнув: «Ото красунчик!». Він дістав лійку й каністру бензину і люб’язно допоміг мені наповнити бак. Коли я повернув ключ у замку, а двигун, лагідно замуркотівши, ожив, усі хвилювання про те, що з моїм «фордом» сталася справжня «біда», відступили. Я подякував лікареві Карлайлу, і ми попрощалися, хоч я ще добру милю їхав серпантином слідом за його «ровером», поки наші дороги врешті розійшлися.
У Корнволл я в’їхав близько дев’ятої. Дощ ринув допіру за три години, тож небо було вкрите сліпучо-білими хмарами. Того ранку я побачив найдивовижніші краєвиди, які коли-небудь мені траплялися. Прикро, що я не зміг присвятити їм стільки уваги, скільки вони заслуговували, бо мене хвилювала думка, що коли не станеться чогось непередбачуваного, уже до кінця дня я зустрінуся з міс Кентон. Коли я мчав повз широкі поля, де на багато миль довкруж не виднілося ані людей, ані машин, чи обережно проминав чарівні невеличкі села — або радше купки будиночків серед полів, — мої думки знову й знову поверталися до минулого. І тепер, коли я сиджу, нікуди не кваплячись, у Літтл-Комптоні, у ресторанчику цього милого готелю, спостерігаючи, як на сільську площу капотить дощ, думки мої блукають тими самими стежками, і мені ніяк не вдається їх стримати.
Цілий ранок мені не давав спокою один спогад — чи то пак фрагмент спогаду, — що з якоїсь причини не покидав мене всі ці роки. Це спогад про те, як я стояв сам у службовому коридорі перед зачиненими дверима до кімнати міс Кентон. Стояв не лицем до дверей, а напівобернувшись до них, завмерлий від нерішучості — стукати чи ні. Бо тієї миті, наскільки пригадую, мене вразила думка про те, що за тими дверми, за кілька кроків від мене міс Кентон сидить і плаче. Як я вже казав, цей епізод назавжди врізався в мою пам’ять, як і згадка про особливе почуття, що охопило мене, коли я стояв у коридорі. Однак я не впевнений, які саме обставини йому передували. Коли я раніше намагався зібрати спогади докупи, мені здавалося, що те почуття з’явилося відразу по тому, як міс Кентон отримала звістку про тітчину смерть; покинувши її сам на сам зі своїм горем, я вже на коридорі похопився, що не висловив їй свого співчуття. Але що більше я думаю про той випадок, то сильніше переконуюся, що помилився, що насправді той спогад залишився після подій, які відбулися увечері через кілька місяців після того, як у міс Кентон померла тітка, — того вечора, коли до Дарлінґтон-Голлу несподівано прибув молодий містер Кардинал.