Його батько — сер Девід Кардинал — багато років був найближчим другом і колегою його світлості, однак за три чи за чотири роки до того вечора, який я зараз пригадую, він трагічно загинув в автомобільній аварії. Молодий містер Кардинал тим часом створював собі ім’я публіциста, друкуючи в часописах дотепні колонки про міжнародні справи. Вони мало коли припадали лордові Дарлінґтону до вподоби, бо він не раз піднімав голову від журналу й казав: «Знов малий Реджі понаписував дурниць. Добре, що його батько не бачить тої писанини». Проте колонки не заважали містерові Кардиналу далі вчащати до маєтку; його світлість завжди пам’ятав, що то його хрещеник, і ставився до нього як до родича. Проте містер Кардинал не мав звички приходити на вечерю без попередження, тому я трохи здивувався, коли, відчинивши того вечора двері, побачив його на порозі: він стояв, тримаючи обіруч портфеля.
— О, вітаю, Стівенсе! Як справи? — запитав він. — Мої плани на вечір пішли шкереберть, і я хочу спитати, чи лорд Дарлінґтон міг би пустити мене переночувати.
— Дуже приємно знову вас бачити, сер. Я повідомлю його світлість, що ви тут.
— Я мав заночувати в містера Роланда, але, напевно, сталося якесь непорозуміння, бо він кудись поїхав. Мені трохи незручно, що я отак прийшов, але ж сьогодні у вас нічого особливо не відбувається, правда?
— Після вечері його світлість чекає на кількох джентльменів, сер.
— От не пощастило... Не зовсім вдалий час я вибрав. Але я сидітиму тихо й нікому не заважатиму, бо й так маю над чим працювати, — містер Кардинал кивнув на свій портфель.
— Я перекажу його світлості, що ви тут, сер. Якраз складете йому компанію за вечерею.
— О, це я з радістю, але місіс Мортімер навряд чи зрадіє моїй появі.
Я залишив містера Кардинала у вітальні, а сам пішов до кабінету — його світлість зосереджено переглядав якісь папери. Коли я повідомив про прихід містера Кардинала, обличчям лорда Дарлінґтона промайнув подив і водночас роздратування. Він відхилився на спинку крісла й замислився.
— Передайте містерові Кардиналу, що я скоро спущуся, — врешті сказав він. — Нічого не станеться, як він трохи почекає.
Повернувшись до вітальні, я побачив, що містер Кардинал ходить туди-сюди кімнатою, розглядаючи предмети, які вже бачив не один раз. Я передав йому слова його світлості й запитав, чи принести йому чогось.
— Хіба горнятко чаю, Стівенсе. А на кого лорд Дарлінґтон сьогодні чекає?
— Пробачте, сер, але я нічого не можу вам сказати з цього приводу.
— Зовсім нічого?
— Перепрошую, сер.
— Гм, дивно... Ну добре. Краще сидітиму тихо.
Невдовзі після цього я пішов до кімнати міс Кентон. Вона сиділа за столом, хоча ні на столі, ні в її руках нічого не було; щось у її поведінці свідчило про те, що вона вже довго отак сидить.
— Міс Кентон, прийшов містер Кардинал, — мовив я. — Треба приготувати для нього ту саму кімнату, що й завжди.
— Гаразд, містере Стівенс. Я подбаю про це, перш ніж піду.
— О, то ви кудись ідете сьогодні ввечері, міс Кентон?
— Так, іду.
Я, мабуть, виглядав трохи здивованим, бо вона додала:
— Ми говорили про це два тижні тому, містере Стівенс. Ви ж пам’ятаєте, правда?
— Так, звісно, міс Кентон. Перепрошую, мені просто вилетіло з голови.
— Щось сталося, містере Стівенс?
— Ні, нічого не сталося. Сьогодні ввечері мають прийти гості, але у вашій присутності немає потреби.
— Ми ще два тижні тому домовилися, що сьогодні ввечері я буду вільна.
— Ну так, звичайно, міс Кентон. Перепрошую.
Я рушив до дверей, але біля самого порога зупинився, почув позаду себе:
— Містере Стівенс, я хочу вам дещо сказати.
— Слухаю, міс Кентон.