— Це стосовно мого знайомого. Того, з яким я маю сьогодні зустрітися.
— Так, міс Кентон.
— Він покликав мене заміж. Я подумала, що ви маєте право про це знати.
— Звісно, міс Кентон. Дуже цікаво.
— Але я ще не вирішила.
— Зрозуміло.
Вона подивилася на свої долоні, а тоді знову глянула на мене.
— Мій знайомий через місяць приступає до роботи у Вест-Кантрі.
— Ясно.
— Як я вже казала, містере Стівенс, я ще не вирішила. Але подумала, що ви маєте знати про цю ситуацію.
— Щиро дякую, що повідомили мене, міс Кентон. Бажаю вам приємного вечора. А тепер я мушу йти.
Хвилин через двадцять я знову її перестрів — цього разу я був заклопотаний приготуваннями до вечері. Я саме піднімався сходами із заставленою тарілками тацею, коли почув чиїсь сердиті кроки. Обернувшись, я побачив міс Кентон: вона стояла внизу й розлючено на мене дивилася.
— Я так розумію, містере Стівенс, ви хочете, аби я залишилась цього вечора на роботі?
— Та ні, міс Кентон. Ви ж самі казали, що попереджали мене ще давніше.
— Але ж ви розсердилися через те, що я сьогодні йду. Я ж бачу.
— Навпаки, міс Кентон.
— Ви думаєте, що коли будете гриміти тарілками на кухні й тупотіти в коридорі туди-сюди перед моєю кімнатою, то я передумаю?
— У кухні здійнявся гармидер тільки тому, що в останню хвилину перед вечерею приїхав містер Кардинал. Нема жодної причини, через яку ви мали б сьогодні лишатися на службі.
— Я й так піду, містере Стівенс — з вашим благословенням чи без нього. Бо я вже давним-давно домовилася про зустріч.
— Певна річ, міс Кентон. Ще раз бажаю вам приємного вечора.
За вечерею панувала дивна атмосфера. Джентльмени тривалий час їли мовчки — його світлість явно витав думками десь далеко. Врешті містер Кардинал запитав:
— Хтось особливий сьогодні, сер?
— Що?
— Ну, ваші сьогоднішні гості. Є хтось особливий?
— На жаль, не можу тобі сказати, хлопче. Конфіденційна справа.
— Ого. Тоді, мабуть, я тут буду зайвий.
— Де?
— Ну, на тій зустрічі.
— Там і так нічого цікавого для тебе. Але, як я вже казав, конфіденційність на першому місці. Тебе тут не повинно бути.
— Ого, тоді це, гадаю, щось дуже особливе.
Містер Кардинал пильно дивився на його світлість, але той, не промовивши більше ні слова, знову взявся за їжу.
Обоє джентльменів перейшли до курильні — випити портвейну й викурити по сигарі. Поки я прибирав у їдальні й готував вітальню до приїзду вечірніх гостей, то кілька разів мусив пройти повз двері до курильні. І здивувався, почувши, що джентльмени вже не мовчать, як за вечерею, а про щось палко перемовляються. За чверть години голоси стали гучнішими.
Я, звісно, не підслуховував, але ж не почути, як його світлість кричить: «Але це не твоє діло, хлопче! Не твоє діло!» — було просто неможливо.
Я був у їдальні, коли джентльмени нарешті вийшли з курильні. Вони начебто заспокоїлися, бо, ідучи коридором, сказали один одному кілька слів. «Не забувай, хлопче: я тобі довіряю», — мовив його світлість, а містер Кардинал роздратовано відповів: «Та я ж пообіцяв!». На цьому вони розійшлися: лорд Дарлінґтон рушив до свого кабінету, а містер Кардинал — до бібліотеки.
О пів на дев’яту знадвору почувся шурхіт коліс. Я відчинив двері шоферові одного з автомобілів і з-поза його плеча побачив, як з іншого вийшли декілька поліцейських і розійшлися подвір’ям. А вже за мить я супроводжував до будинку двох дуже поважних джентльменів — його світлість зустрів їх у коридорі й квапливо провів до вітальні.
За хвилин десять під’їхав ще один автомобіль, і я відчинив двері герові Ріббентропу — німецькому послу, який уже не раз бував у Дарлінґтон-Голлі. Його світлість вийшов йому назустріч, і перш ніж зникнути за дверима вітальні, двоє джентльменів по-змовницьки перезирнулися. Коли за кілька хвилин мене попросили принести ще закусок і напоїв, четверо джентльменів обговорювали переваги різних сортів ковбас і атмосфера, на перший погляд, здавалася доволі дружньою.
Опісля того я зайняв своє місце в коридорі — біля вхідної арки, де зазвичай стояв під час важливих зустрічей, — і не зрушив з нього, аж поки через дві години хтось не подзвонив у задні двері.
Спустившись, я побачив міс Кентон і поліцейського, який попросив мене підтвердити, що це справді наша економка.
— Мусив перевірити — безпека, міс, нема чого ображатися, — пробурмотів поліцейський і відійшов назад у темряву.
Замикаючи двері, я помітив, що міс Кентон чекає на мене, і сказав:
— Впевнений, що ви гарно провели вечір.
Вона нічого на це відповіла, тому коли ми проходили через темну кухню, я повторив:
— Впевнений, що ви гарно провели вечір, міс Кентон.