— Дякую, містере Стівенс, дуже гарно.
— Радий це чути.
Кроки за моєю спиною раптом затихли, і я почув, як вона запитала:
— Невже вас зовсім не цікавить, що сталося сьогодні ввечері між мною і моїм знайомим, містере Стівенс?
— Не ображайтеся, будь ласка, міс Кентон, але я мушу негайно повертатися нагору. Цієї миті в нашому маєтку відбуваються події світового масштабу.
— А хіба вони колись не відбуваються, містере Стівенс? Що ж, якщо ви так поспішаєте, то я тільки скажу вам, що прийняла його пропозицію.
— Перепрошую, міс Кентон?
— Пропозицію вийти за нього заміж.
— Справді? Мої вітання!
— Дякую, містере Стівенс. Я, певна річ, відпрацюю той час, який зобов’язана відпрацювати, але якщо ви зможете відпустити мене скоріше, ми обоє будемо дуже вдячні. Мій знайомий через два тижні приступає до нової роботи у Вест-Кантрі.
— Я докладу всіх зусиль, щоб якомога швидше підшукати вам заміну, міс Кентон. А тепер перепрошую, але мушу повертатися нагору.
Я рушив з місця й уже майже дійшов до дверей у коридор, коли міс Кентон окликнула мене: «Містере Стівенс!» — і мені знову довелось обернутися. Вона стояла там, де й раніше, тож мусила трохи підвищити голос — у темній порожній кухні її слова розлетілися дивним ехом.
— Я півжиття віддала цьому будинку, і оце все, що ви спромоглися сказати, почувши про моє звільнення?
— Міс Кентон, прийміть мої найтепліші привітання. Але повторюю: нагорі вирішуються справи світової ваги, тож я мушу повертатися на свій пост.
— Ви знаєте, містере Стівенс, що ви — дуже важлива персона для мене й мого знайомого?
— Справді, міс Кентон?
— Так, містере Стівенс. Ми часто розважаємося байками про вас. Наприклад, мій знайомий просить мене показати, як ви затуляєте пальцями ніздрі, коли перчите собі їжу. Регоче потім, як дурний.
— Зрозуміло.
— А ще він обожнює ті ваші напутні промови для персоналу. Я вже навчилася бездоганно вас копіювати. Досить сказати кілька речень — і ми обоє падаємо на підлогу зі сміху.
— Ясно, міс Кентон. А тепер перепрошую, мушу йти.
Я піднявся сходами і знову зайняв своє місце. Та не минуло й п’яти хвилин, як у дверях бібліотеки з’явився містер Кардинал. Він кивнув, щоб я підійшов до нього.
— Не хочу вас турбувати, Стівенсе, — мовив він, — але ви б могли принести мені ще трохи бренді? Бо в моїй пляшці тільки на денці лишилося.
— З радістю принесу вам будь-які напої, яких ви забажаєте, сер. Проте чи справді це мудре рішення, коли зважити, що вам потрібно дописати колонку?
— З моєю колонкою все буде гаразд, Стівенсе. Будьте другом — принесіть ще трохи бренді.
Я повернувся за хвилину — містер Кардинал блукав поміж полицями, розглядаючи корінці. На столі лежали розкидані папери. Коли я підійшов, він щось пробурмотів і опустився у шкіряне крісло. Я підійшов до нього, наповнив келишок і передав йому.
— Ми з вами вже давно приятелюємо, правда, Стівенсе?
— Певна річ, сер.
— Я люблю з вами побалакати, коли сюди приїжджаю.
— Так, сер.
— Не хочете скласти мені компанію?
— Дуже мило з вашого боку, сер, але змушений відмовитися, дякую.
— Стівенсе, з вами точно все добре?
— Усе гаразд, дякую, сер, — відповів я, посміхнувшись.
— Добре почуваєтеся?
— Трохи втомлений, але загалом усе гаразд, дякую, сер.
— Може, ліпше сядете? Ну, як хочете. Словом, як я вже казав, ми вже давно з вами приятелюємо. Тому не буду вам брехати — ви вже й так здогадалися, що я тут не випадково. Мені підказали, що тут має відбутися. Он там, по другий бік коридору якраз у цю хвилину.
— Зрозуміло, сер.
— Та сядьте вже, Стівенсе. Я хочу поговорити з вами як з другом, а ви стоїте з тою клятою тацею так, ніби зараз утечете від мене.
— Перепрошую, сер.
Я поставив тацю і зайняв належну позу в кріслі, на яке показав рукою містер Кардинал.
— Уже краще, — мовив він. — А тепер спитаю вас, Стівенсе: у вітальні зараз прем’єр-міністр, правда?
— Прем’єр-міністр, сер?
— Ні-ні, я все розумію: ви не мусите нічого мені казати. Я знаю, що ви у непростому становищі, — містер Кардинал важко зітхнув і втомлено глянув на папери, розкидані на столі. А тоді сказав:
— Ви й так знаєте, Стівенсе, як я ставлюся до його світлості. Він для мене як другий батько. Нема сенсу знову це повторювати, еге ж?
— Так, сер.
— Він мені небайдужий.
— Так, сер.
— І вам теж до нього не байдуже, правда, Стівенсе?
— Правда, сер.
— Добре. Значить, ми обоє в курсі, яка ситуація. Але подивімося правді в очі. Його світлість утрапив у халепу. Я спостерігав за тим, як він грузне все глибше й глибше, і це мене неабияк хвилює. Він не дасть собі ради, Стівенсе.