— Боюся, що ні, сер.
— Його світлість намагається вмовити самого прем’єр-міністра прийняти запрошення й зустрітися з гером Гітлером. Він справді вірить у те, що прем’єр хибно тлумачить дії німецького режиму.
— Не розумію, чому б це мало викликати заперечення, сер. Його світлість завжди старався сприяти порозумінню між народами.
— Але то ще не все, Стівенсе. У цю хвилину — ну хіба що я дуже вже помиляюся, — у цю хвилину його світлість обговорює ідею візиту Його Величності до гера Гітлера. Наш новий король завжди підтримував нацистів — тут нема що приховувати. І от тепер він, схоже, зовсім не проти навідатися до гера Гітлера. А його світлість робить усе, що тільки може, аби міністерство перестало опиратися цій жахливій ідеї.
— Пробачте, сер, але я бачу в діях його світлості тільки найкращі, найблагородніші наміри. Зрештою, лорд Дарлінґтон робить усе, що може, аби забезпечити мир у Європі.
— Скажіть мені, Стівенсе: хіба вам не здається, що я все-таки хоч трохи, але маю рацію? Невже вас аніскілечки не цікавить те, про що я кажу?
— Перепрошую, сер, але мушу визнати, що я довіряю тверезим судженням його світлості.
— Після Райнленда всі, хто мислить тверезо, не вірять ані слову гера Гітлера. Його світлість не знає, що робить. Ох, ви на мене образилися?
— Та ні, сер, — сказав я; він, мабуть, так подумав, бо я підвівся, почувши, як у вітальні зателенькав дзвоник. — Мене кличуть джентльмени. Перепрошую.
У вітальні висіла пелена тютюнового диму. Поки його світлість пояснював мені, котру з пляшок вишуканого портвейну принести з погреба, поважні пани із серйозним виглядом мовчки потягували сигари.
У таку пізню пору добре чути, як хтось спускається службовими сходами, тож, напевно, мої кроки збудили міс Кентон. Бо коли я пробирався темним коридором, двері до її кімнати відчинилися і на порозі з’явилася постать, підсвічена світлом зі спальні.
— О, ви ще не спите, міс Кентон, — сказав я, підійшовши ближче.
— Мені соромно за свою сьогоднішню поведінку, містере Стівенс.
— Вибачте, міс Кентон, але я не маю часу розмовляти.
— Будь ласка, не беріть до серця того, що я наговорила. Так безглуздо вийшло...
— Я не взяв до серця нічого з того, що ви казали, міс Кентон. І взагалі я не пригадую, що ви мені говорили. Нагорі відбуваються дуже важливі події. Я не маю часу стояти і теревенити з вами. Раджу вам лягати спати.
Після цих слів я поквапився і вже дійшов до кухні, коли в коридорі запала темрява — міс Кентон зачинила двері до своєї спальні.
Я швидко знайшов у погребі потрібну пляшку й підготував усе, щоб її подати. Отож минуло якихось кілька хвилин після короткої зустрічі з міс Кентон, коли я знову рушив коридором назад, цього разу з тацею. Я побачив, що з-під її дверей усе ще пробивається світло, — вона не спала. Якраз та мить — тепер я в цьому певен — так надовго врізалася мені в пам’ять, мить, коли я зупинився в темному коридорі з тацею в руках, переконаний, що за кілька кроків від мене, по той бік дверей плаче міс Кентон. Цей здогад не мав реальних підстав, бо жодного схлипу я не почув; але я точно знав, що варто мені лиш постукати й зайти до її кімнати — і застану її в сльозах. Не знаю, скільки я там простояв. Тоді здавалося, що довго, але насправді, мабуть, не більше кількох секунд. Бо ж я поспішав нагору з вином для поважного панства й навряд чи дозволив би собі надовго затриматися.
Повернувшись до вітальні, я побачив, що джентльмени перебувають у серйозному настрої. Мені не випало нагоди краще оцінити атмосферу в кімнаті, бо як тільки я увійшов, його світлість узяв у мене тацю і сказав: «Дякую, Стівенсе, я сам усе зроблю. Наразі це все».
Перетнувши коридор, я знову зайняв свій пост біля арки. За той час, що я стояв — добру годину, поки джентльмени врешті не розійшлися, — не сталося нічого, що змусило б мене зрушити з місця. Однак та година, яку я там провів, назавжди закарбувалася в моїй пам’яті. Спочатку, ніде правди діти, у мене був доволі понурий настрій. Та потім відбулося щось дивне: мене огорнуло відчуття глибокого тріумфу. Не пам’ятаю, чи замислювався я над цим у той момент, але тепер можу легко його пояснити. Мені випав надзвичайно виснажливий вечір, та я зміг зберегти «гідність, що відповідає моєму статусу», — і зробив це так, що батько міг би мною пишатися. А там, по другий бік коридору, за дверима, на яких зупинився мій погляд, у тій кімнаті, де я щойно виконував свої обов’язки, найвпливовіші джентльмени Європи вирішували долю нашого континенту. Хто сумнівався в тому, що тієї миті я перебував так близько до гущі подій, як тільки міг бажати будь-який дворецький? Коли я стояв отак, міркуючи над подіями того вечора — тими, що вже сталися, і тими, що тільки розгорталися, — вони здалися мені своєрідним підсумком усього, що я досягнув у своєму житті. Тільки так я можу пояснити відчуття тріумфу, яке огорнуло мене того вечора.