— Добре, що хоч один із нас має голову на плечах, — сказала міс Кентон, усміхнувшись.
Я прекрасно розумів, що це не моя справа, і відразу хочу зауважити, що не мав жодного наміру розпитувати її про таке, якби не важливі причини професійного характеру, про які я вже згадував, тобто нестача персоналу в Дарлінґтон-Голлі. Хай там як, а міс Кентон, схоже, сама воліла про все мені розказати, і я сприйняв це як підтвердження того, наскільки міцні робочі стосунки у нас колись були.
Пригадую, міс Кентон ще деякий час розповідала про свого чоловіка, який от-от готувався вийти на пенсію — трохи раніше, ніж мав би, через клопоти зі здоров’ям, — і про доньку, яка вийшла заміж і восени мала народити дитину. Вона навіть дала мені адресу своєї доньки в Дорсеті, й мені було дуже приємно, коли вона сказала, щоб я неодмінно заїхав до неї дорогою назад. Я пояснив, що навряд чи проїжджатиму тією частиною Дорсета, проте міс Кентон не відступала: «Кетрін стільки про вас наслухалася, містере Стівенс. Вона буде на сьомому небі від щастя, коли познайомиться з вами».
Я, своєю чергою, спробував якнайдокладніше описати, чим тепер живе Дарлінґтон-Голл. Намагався передати, яким добрим господарем є містер Фаррадей, розповів про зміни в маєтку, про перепланування і простирадла, якими позавішували меблі, а ще про те, як працює персонал. Мені здалося, що міс Кентон зраділа, коли зайшла мова про маєток, і незабаром ми вже, сміючись, пригадували різні випадки з минулого.
Наскільки я пам’ятаю, про лорда Дарлінґтона мова зайшла тільки раз. Сталося це тоді, коли ми з усмішкою згадували одну пригоду з молодим містером Кардиналом, і я повідомив міс Кентон, що він загинув у Бельгії під час війни. І додав: «Його світлість, певна річ, дуже любив містера Кардинала й важко пережив цю звістку».
Мені не хотілося псувати радісної атмосфери поганими новинами, тому я відразу спробував змінити тему. Але, як я й остерігався, міс Кентон прочитала свого часу в газетах про безуспішний судовий позов за наклеп і скористалася нагодою, щоб детальніше мене про це розпитати. Я не дуже хотів починати розмову на цю тему, та зрештою таки сказав:
— Річ у тім, місіс Бенн, що під час війни про його світлість говорили й писали багато жахливої брехні, а найбільше — та газета, яку ви назвали. Доки країна була в небезпеці, лорд Дарлінґтон це ще якось терпів, та коли війна скінчилася, а на нього далі зводили наклепи, він не бачив змісту мовчки страждати. Тепер зрозуміло, що в той час і за тих обставин звертатися до суду було ризиковано. Але сталося так, як сталося. Його світлість щиро вірив у те, що справедливість візьме гору. Натомість газета збільшила тираж. І назавжди знищила добру репутацію його світлості. Після того — як би це краще сказати, місіс Бенн? — лорд Дарлінґтон був геть розбитий. У будинку стало тихо-тихо. Бувало, я принесу йому чай до вітальні, а він... Словом, дуже важко було на все це дивитися.
— Як прикро про таке чути, містере Стівенс. Я й подумати не могла, що все було так погано...
— Дуже погано, місіс Бенн. Але досить про це. Я знаю, що ви пам’ятаєте ті часи, коли в Дарлінґтон-Голлі відбувалися великі зібрання, на які заїжджалися поважні гості. Його світлість заслуговує, щоб про нього і про його маєток згадували саме так.
Як я вже казав, то був єдиний раз, коли ми заговорили про лорда Дарлінґтона. Решту часу ми присвятили гарним спогадам, і ті дві години, які ми просиділи в чайному салоні, видалися надзвичайно приємними. За той час до салону заходили й інші гості — пили чай і йшли геть, — але вони анітрохи нам не заважали. Чесно кажучи, коли міс Кентон глянула на годинник, що стояв на полиці над каміном, і сказала, що їй пора вертатися додому, я не повірив, що минуло аж дві години. Дізнавшись, що вона планує іти під дощем до автобусної зупинки на краю села, я наполіг, що підвезу її туди своїм «фордом». Ми позичили у портьє парасолю і разом вийшли надвір.
Там, де я залишив автівку, на землі зібралася велика калюжа, тож мені довелось допомогти міс Кентон дістатися до свого місця. Незабаром ми вже їхали головною вулицею села, а тоді крамниці закінчилися — і ми опинилися серед поля. Міс Кентон, яка досі мовчки спостерігала з вікна за краєвидами, повернулася до мене й запитала:
— Чому ви усміхаєтеся, містере Стівенс?
— Ой... Перепрошую, місіс Бенн, мені просто згадалися деякі уривки з вашого листа. Вони мене трохи стурбували, але тепер я розумію, що хвилюватися не було причини.