Було, мабуть, по четвертій, коли я покинув готель і вийшов на вулиці Солсбері. Широкі, просторі, вони створювали в місті особливу атмосферу, і я кілька годин із задоволенням блукав ними у променях лагідного, теплого сонця. До того ж виявилось, що місто ховає в собі чимало приваб: на своєму шляху я проминув вервечки чарівних, оббитих деревом старих будинків, а тоді перетнув один із потічків, які протікають містом, через кам’яний пішохідний місток. І, ясна річ, відвідав чудесний собор, що його так вихваляла місіс Саймонс у своїй книжці. Знайти цю грандіозну споруду виявилося дуже просто — її шпиль видно з усіх куточків Солсбері. Повертаючись увечері до готелю, я кілька разів зиркав через плече і щоразу бачив позаду себе те саме: за величним шпилем сідало сонце.
Однак тепер, коли я сиджу собі отак у тиші кімнати, мені здається, що після першого дня мандрівки зі мною залишився не образ Солсберійського собору чи котроїсь із тутешніх дивовижних місцин, а той прегарний краєвид, на який я натрапив уранці, — хвилясті поля Англії. Певна річ, я охоче вірю, що інші країни можуть похвалитися мальовничішою природою. В енциклопедіях та журналах «Нешнл Джиоґрафік» я, звісно ж, бачив приголомшливі світлини різних місць із усіх куточків світу: величні каньйони й водоспади, прегарні гірські пасма. Мені, безперечно, не випала честь побачити їх на власні очі, проте я все ж насмілюся із сякою-такою упевненістю сказати, що найвишуканіший англійський ландшафт — як отой, що я побачив уранці, — має одну рису, якої бракує ландшафтам в інших країнах, хай навіть, на перший позір, набагато унікальнішим. На мою думку, саме завдяки цій рисі англійський ландшафт видасться будь-якому неупередженому спостерігачеві найприємнішим на світі, й рису цю найкраще описати словом «велич». Бо й справді: коли я стояв уранці високо на пагорбі й дивився на землі, що простягалися переді мною, то виразно пережив рідкісне, проте безпомильне відчуття — відчуття, що перебуваєш поряд із чимось величним. Ми називаємо свої землі Великою Британією, і дехто, мабуть, вважає це нескромністю. Але не побоюся сказати, що, як на мене, самі лиш краєвиди нашої країни виправдовують вживання цього пафосного прикметника.
І все ж, що воно таке — ота «велич»? У чому вона полягає? Я чудово розумію, що аби відповісти на таке запитання, потрібна у стократ мудріша голова, ніж моя, проте якби я міг висунути певну версію, то сказав би, що красу наших земель вирізняє не що інше, як брак драматизму чи помпезності. Їм властивий спокій і стриманість. Немовби земля усвідомлює власну красу, власну величність і не відчуває потреби кричати про них на весь світ. Натомість краєвиди в Африці чи Америці — хоч, ясна річ, дуже цікаві — програють в очах неупередженого спостерігача: надто вони вже крикливі.
Це питання дуже схоже на інше, що завжди викликало запеклі суперечки серед моїх колег: «великий» дворецький — який він? Ми провели не одну вечірню годину біля каміна в кімнаті для слуг за приємними дискусіями на цю тему. Ви, напевно, зауважили, що я сказав «який він» замість «хто це». Річ у тім, що питання про те, хто саме був авторитетом для нашого покоління, ніколи не спричиняло серйозних дебатів. З-поміж цих осіб, зокрема, містер Маршалл із маєтку Чарлвіл і містер Лейн із Брайдвуда. Якщо вам колись випала честь познайомитися із цими панами, ви, безперечно, знаєте, про яку саме рису я говорю. І, звичайно, розумієте, що я маю на увазі, коли кажу, що дати визначення їй зовсім нелегко.
Хоча що більше я про це думаю, то більше розумію: усе ж не можна казати, що, мовляв, розмов про те, хто ж був великим дворецьким, зовсім не вели. Треба уточнити, що їх не вели в колі достойних фахівців своєї справи, які знаються на таких питаннях. У кімнаті для слуг у Дарлінґтон-Голлі — як у всякій кімнаті для слуг у будь-якому маєтку — мусили приймати працівників із різним рівнем інтелекту й розуміння, і я пам’ятаю, що не раз кусав губи, коли хтось із персоналу — часто, на жаль, з мого власного — захоплено розхвалював таких осіб як, скажімо, містер Джек Нейборс.
Нічого не маю проти містера Джека Нейборса, який, на жаль, наскільки мені відомо, загинув на війні. Я згадав про нього тільки тому, що він був типовим прикладом. У середині тридцятих на наших теренах ім’я містера Нейборса два чи три роки поспіль згадували чи не в кожній розмові у службових кімнатах. Навіть у Дарлінґтон-Голлі, як я вже казав, не один заїжджий слуга розповідав найсвіжіші байки про подвиги містера Нейборса, так що мені й таким як містер Ґрем доводилося з прикрістю вислуховувати побрехеньку за побрехенькою. А найприкріше було спостерігати, як наприкінці кожної байки начебто достойні працівники подивовано хитали головами й бурмотіли: «Той містер Нейборс — справді найліпший з усіх».