Діти непомітно для дорослих проникли в альтанку. Повсідалися і мовчали.
Золотавець про всякий випадок кукурікнув. Розгріб теплу, як мука, землю. Клюнув рябу курку і вмостився у ямку, зліпивши сині стулки повік.
Остап Якович мрійливо згадував:
— Давно не відвідував ландшафтний парк «Гранітно-Степове Побужжя». Ой, давно. А місця там прекрасні. Один раз побуваєш — повік не забудеш. А здавалось би, чого не поїхати. Усього година їзди.
— А ковиловий степ? А гранітні пороги? А вода як гуркоче? Не то слово. Кипит! Свариться. Білою піною бризкає! На Дніпрі гидоли пороги затопили, а у нас вони є, — у лад господарю говорив гість.
— Поки що, — поправив Остап.
У Мишка загорілися очі. Перепитав:
— Тату, неподалік на річці є пороги? Ще зберігся ковиловий степ?
– Є, дєтки, і пороги, і ковиловий степ, — підтвердив Еколог, хоча його про те не питали.
Діти сміхотливо перезирнулися. Еколог стогнав над кожною зламаною гілочкою, розчавленим комаром чи вбитою мухою. Алеа серед дітей він не користувався авторитетом. І загалом їх брав сумнів, чи сидів він за шкільною партою, чи гортав підручники. Правда, Мишко, міг дещо пригадати. Приміром, тато радив цьому літньому чоловікові відвідувати вечірню школу. Тоді Еколог категорично сказав: «Позно, Яковичу, позно. Старого пса не навчиш скакати через шворку».
— Про Південний Буг знаєте? — бадьоро запитує дітей Остап Якович.
— Знаємо!!!
— От за Первомайськом, у Доманівському районі, можна побачити те живе диво.
— Дійсно, від Кривого[2] не далеко, — підтвердив Мишко.
— Одного разу татка викликали до Первомайська і він узяв мене з собою. Увімкнув мигалку. На міліційній машині до міста приїхали за півгодини, — поважно пригадував Петрусь.
Еколог чухав лоба під козирком кашкета. Лице його проясніло, макаронні зморшки розгладилися. Чоловік змовницьки підморгнув дітям. Вигукнув:
— Люди! Чого, скажіт, не махнути на Бух? Га? Жара спадає. Мо й, поїхали!
— Що значить «махнути»? Куди? — перепитала господарка, що відлипла від спинки сидіння.
— Та туди ж… На Бух. Ви вже у курсі дєла, Онисівно, — знітився Еколог.
Марійка збиралася щось гостро відповісти. Але Остап Якович рішуче сказав:
— Гарна ідея. Поїхали!
— О, ми поїдемо на Буг! На Бузі є пороги! — вигукувала Катруся.
Вона підстрибувала і плескала в долоні. Мишко витріщив від несподіваної радості очі. І лише Петько не знав як йому бути — усе сталося надзвичайно швидко.
— Автомобіль на ходу. Дні нині найдовші, — продовжував діловито Остап Якович.
Глянув на дружину, що хмурила шовкові брови, трішки тихіше запитав:
— Марійко, ти ж не проти вояжу?
— Чого ж? Відвідайте заповідник. Дітям потрібно у парку побувати. До того ж і дорога не далека.
— Тоді, того, — метушився Еколог. — Ладнаймося в дорогу. Онисівно, ви знаєте, шо в таком случаї берут.
— Не переживайте. Бутерброди з шинкою приготовлю. Для всіх вистачить. Але з вами не поїду, — трохи ущипливо відповіла «Онисівна».
— Оце сказали…
— Я на службі. А не так, як дехто, — в центрі зайнятості отримує гроші… До вечора повинна не в одну хату зайти. Рознесу хворим ліки, декого ін’єктую…
Еколог із розумінням хитав головою.
Тим часом діти торжествували. І, звичайно, не тому, що трохи занудлива Мишкова мама не поїде з ними. У момент радісної кульмінації, апофеозу і загального торжества сталася прикрість, яка у зародку могла знищити «гарну ідею». Мишко, переповнений радістю, поперхнувся. А потім два рази кашлянув.
Марійка, поки син кашляв, заклякла. В альтанці запала гнітюча тиша. У кущах тонко сокотів півень. Ряба курка теж обізвалася. Еколог насварився на курей: «Киш! Виздихали б ви!» У відповідь півень загорлав. Треба сказати, що свійські птахи, на відміну від Еколога, знали таємницю своїх господарів. Вони щиро співчували Мишкові.