Несподівано увагу Мишка привернув камінь химерної форми. Хлопчик підбіг і від несподіванки закляк. На камені грівся грубезний змій. Хвостище губилося у густій ковилі.
Раптом голова змія відійшла від білої поверхні й мовби у сповільненому ритмі танцю проплила в повітрі. Хлопчик від страху гикнув. «Тікай, Мишо! Тікай! Зволікання — смерть для тебе!» — подумки підганяв себе. Але ворухнутися не міг, бо увесь, від голови до п’ят, задерев’янів. Хоча мозок працював чітко. Так, він помітив жовте черево гада. Чомусь зрадів своєму відкриттю. «Це жовточеревий полоз. Він у Червоній книзі. Таких полозів на землі дуже мало. Вони під охороною держави», — замилувано думав.
Блискучі чорні очі змія, схожі на відполіровані обсидіани,[4] чіпко тримали дитину в полоні. Ось блимнули — їх навпіл перетнули червоні блискавки. По тому очі стали рости. Росли, росли і виросли до розмірів чайних блюдець. Хлопчик побачив у них себе. Негарного — з розтуленим ротом.
Із чорних блюдець хлюпнула вода. Вона все прибувала і прибувала. Залила увесь ковиловий прадавній степ.
Мишко бив ногами й руками по воді, щоб не утонути. Він розумів, що слід гукнути до батька. Однак чомусь не гукнув. Ураз його накрила хвиля божої ріки.
Глава друга
Морський краєвид із жовтим муром. Загадкове місто
«Де я? Куди потрапив? Чому так багато води? Її забагато навіть для такої річки, як Південний Буг. Невже море? Чому берег безлюдний? Ні дітей, ні дорослих?»
Запитання роєм кружляли в голові хлопчика. Кожна секунда народжувала все нові й нові запитання.
На мармуровому небі борсалося бліде кружало в ореолі білих променів. Прямі й пружні, вони впиралися в землю.
«Подивлюся, що тут цікавого, та й повернуся на сонячних променях додому. Так само, як минулого разу зі Скіфії», — вирішив хлопчик.
Він із цікавістю розглядав новий для себе краєвид. Його увагу заполонив жовтий мур. Він мав вигляд стіни. Жовтої, зі зубчастим краєм, високої та гладенької. Її не те, що перестрибнути — перелізти не можна. Придивившись, Мишко помітив у стіні отвір.
Чомусь із відстані все видається інакшим, ніж є насправді. Прямуючи до отвору в мурі, він перейшов міст, під яким чорніла глибока яма. А отвір виявився воротами. Щоправда, широкими. Через них вільно проїхав би вантажний автомобіль. Половинки воріт були відчинені. Вони не хитались і не скрипіли. «Це тому, що важкі й оббиті широкими металевими смугами. Унизу стирчать чорні зуби. Я попід ними не пролізу», — після уважного обстеження дійшов висновку Мишко. Над ворітьми височіла прямокутна башта з продовгуватими стрільницями.
Несподівано Мишко побачив вартового, що зіперся об стіну. Озброєного довгим мечем і круглим бронзовим щитом. Вояк, напевно, відпочивав. Мишко скористався цією нагодою. Атож уважно розглядав вояка разом із його спорядженням. Про себе зауважив, що щит прикрашений випуклим зображенням людських ніг — товстих і довгих. Ілюстрацію такого щита він бачив у книжці про стародавню Грецію. Так само уважно розглянув коротку, на кшталт сорочки, військову форму. На ногах вояка, чорних від засмаги, були шкіряні сандалі. Тільки обличчя вартового Мишко не бачив — його закривав полотняний з вузькими крисами капелюх.
На очах оторопілого хлопчика почали відбуватися незрозумілі речі. Ноги вартового чомусь зблідли, зробилися прозорими. Крізь тіло прозирали трубчасті кістки. Відтак ноги зникли, немовби розчинилися в повітрі.
Із стану заціпеніння Мишка вивів оглушливий звук. Це упав бронзовий щит і бамкнув. Порожні, без ніг, сандалі поїхали вперед і стали. Одяг з воїна спадав. На нього м’яко опав довгий меч. Капелюх покотився і ліг на пісок увігнутим боком догори. Наче розтулений від німого крику рот.
Мишко через силу ковтнув слину. Мов зацьковане мисливцями звіреня, водив очима й прислухався. Йому здалося, що монотонний гуркіт хвиль звучав погрозливо. Ніби попереджав про сумне й страшне, що чекає на сміливця у оточеному високим муром місті.
Лише тепер він помітив розкидані речі домашнього вжитку. Здебільшого валялися довгі шматки полотна, якими греки обгортали своє тіло, також дитячі сорочечки. Хатній мотлох лежав купками, але без ладу. Страшна здогадка обпалила мозок юного слідопита: «Люди, що носили цей одяг, зникли. Зникли так само, як вартовий».