— ... ні хмари, ні чвари! — додав Остап.
— Так то воно так, і боєць із тебе, бачу я, не останній.
— А що, пане Копняче, перевірити хочеш? — несподівано для себе спитав Остап.
— Та тебе вже москалі перевірили! — дивлячись прямо у вічі козакові, промовив Копняк.
Остап зчепив зуби:
— Подивився б я, що б з тобою було, якби тебе так у спину поцілили!
— А мене не поцілять, — спокійно мовив Копняк і додав: — Хочеш перевірити?
Не чекаючи відповіді від Остапа, він пішов до хати і повернувся з оберемком самопалів і пістолів.
— Б'ємося на шапку червінців, що жодною кулею у мене не влучиш?
— Чи ти багато горілки випив, пане-товаришу? — ошелешено запитав Остап Копняка. — Я мідний п'ятак посередині проб'ю, а твій хребет — він побільше буде.
— Згода! — вигукнув Копняк. — Давай!
— Отямся, чоловіче... — мовив тихо Остап, — нас і так мало залишилося, щоб ми ще один одного за шапку червінців стріляли.
— Тебе що до мене дід Чорнояр горілку пити прислав? Роби, що кажу!
— Ну, дивися, вражий сину, — спересердя кинув Остап і став біля столу, розкладаючи зброю. Копняк відійшов метрів на двадцять під тінь зелених гілок.
— Може, передумаєш? — крикнув йому Остап, але Копняк кинув рукою і повернувся спиною.
— Давай! — почув Остап.
Козак перевірив мушкет, клацнув затвором і прицілився. Копняк стояв спокійно — здавалося, він прислухається до цвіркання птахів.
"Ну ось, — подумав Остап, — приїхав і першою справою господаря до праотців відправив!". Із такою думкою він підняв мушкета, прицілився у гілку над головою Копняка і натиснув на курок.
Куля рівно зрізала дубову гілку — та впала під ноги Копняку, який і не здригнувся при цьому.
— Чи ти справді стріляєш, як московський гренадер, чи шапку червінців мені відразу подаруєш? — донеслися до Остапа образливі слова. — Як узявся за зброю, то губами не плямкай!
"Ну постривай, дотепнику!" — подумав Остап і націлив ствол мушкета прямо межі плечі Копняку. Той стояв, спокійно опустивши руки. Остап натиснув на спусковий гачок. Тріснув постріл. Остапові здалося, що Копняк зник. Розчинився у вологому повітрі діброви. Козак продер очі — Копняк знову стояв на місці.
— А ну спробуй з пістоля — він не хибить! — крикнув характерник.
Тепер вже Остапа розібрав гнів. Він узяв пістоль із срібною насічкою на рукояті, перевірив кремінь і прицілився. Луна пострілу глухо понеслася між деревами. І знов Остап побачив, як Копняк зник...
П'ять разів стріляв Остап — і кожен раз характерник залишався неушкодженим. Врешті–решт козак розізлився, кинув зброю на лаву і гукнув:
— Все, братчику — бачу, що твоя взяла! Може, і мене навчиш, як кулі долонями ловити?
Копняк наблизився до нього, уважно подивився у вічі і відповів:
— А тобі і не треба кулі боятись... Твоя смерть не від кулі трапиться...
Ліг спати Остап під високим дубом, що ріс на дворі біля копнякової хати. Розлоге гілля, немов величезне шатро, звісилось над ним. Крізь широке листя блимали розсипи зірок. Остап звично перевірив шаблю й пістолі, хоча здавалося, що жоден ворог не наважиться підібратись до похмурого Залізного урочища. Уже засинаючи, запорожець згадав свій шлях. Але вирій сну швидко закручував його у свою солодку темряву. Останньою думкою Остапа була здогадка про те, що від смерті характерника минуло вже дев'ять днів...
...Пробудився він від задушливого диму згарища ...А може, і не від диму, а від дрібного торохкотіння військового барабану...
...І чорний дим від палаючих куренів та тисяч пострілів жирно стелився між заваленими мертвими тілами провулками Січі Запорізької Чортомлицької. А навколо січової церкви городилися за лічені години викопані шанці, вали громадились дерев'яними лавами, уламками обгорілих стін, мідними казанами, а найбільше мертвими тілами. Так, найбільше було мертвих. Мертвих тіл у синіх мундирах. Роздуті сині мерці густо випливали у річці і м'яко гойдались у хвилях навколо стін Січ, разом із порожніми човнами, в яких так зухвало день тому намагались ухопити перемогу, чимало лежало їх вздовж берега, майже рівними шерегами — прямо, як вибивала їх поротно запорізька картеч, а найбільше лежали покотом сині солдати між обгорілими остовами куренів, де вирізали їх десятками січовики, звичні до подібних герців у тісноті... Майдан перед шанцями був вщент вкритий вбитими. За шанцями наїжачились рушницями та гаківницями останні із січової залоги. Перед майданом шикуються шереги солдат, іржуть коні драгун та ґалаґанових... Остап тримав у руках довгий мушкет, сорочка була скривавлена і чорна від густої кіптяви, яка неспішно пожирала Січ. Втомлені запалі очі різало яскраве сонце, що іноді пробивалось між чорних порохових хмар. Суху гортань пекла гостра спрага...