Виходячи із долі людської, яка непевна і скороминуща є, відчуваючи гріхи тяжкії на душі своїй, складено вже мною було два заповіти. Оний — останній і найважливіший, поміж іншими буде. Як дійде черга до володарів міста Булавного із заповітом сим ознайомитися, стануться події страшні та великі. На теє хочу із жалем у серці передати, що єдиним тільки зможуть душу моє нещасну втішити і врятувати місто і міщан від кари. Отож, панове володарі міста, заспокоїти дух мій зможе остання дівчина з роду мого. Хто вона буде і де знайдете її ? — то вже справа ваша, панове, але кров рідна волає до праху мого. Так, моїм заповітом бажання одне буде — доставити до палацу, де резиденція моя перебуває, через шістдесят шість років дівчину з роду мого, і залишити її там опівночі, як зійде повний місяць: за доброю чи недоброю волею. Як станеться це, то дух мій град нужденний врятує від лихоліть, в іншому разі — кара господа мого не забариться. Тому шукайте і рятуйтесь, мешканці міста Булавного!
Переписав відповідно слів пана Горлача суддя військовий Бублик місяця серпня 1709 опісля славної баталії полтавської".
— Після з'ясування обставин у заповіті викладених, — суворо промовив бурмистр Левель, довідались ми, що одружений ти був із шляхтянкою Христиною Кулаківською, яка прямою племінницею є покійному пану Горлачу по роду брата його двоюрідного Криштофа Кулаківського. Тому донька твоя Оксана останньою є, в котрій кров роду Горлачів тече. Тож, пане Вербовський, знаючи любов твою до племені козацько-українського і громади славетного міста нашого, прохаємо тебе врятувати нас і доньку твою до Булавного доставити.
Довго мовчав пан Вербовський і довго мовчали райці, очікувально і благально на пана Вербовського дивлячись. За високою ратушею неперервно бив дзвін, дзвін приреченості, у залі відчувався їдкий дим, який просотувався в кожну щілину. Райці очікували на все, але не на сміх. Вербовський засміявся. І це було найстрашніше.
Він сміявся довго, але сміх обірвався вмить. Навіть луна не встигла підхопити його і рознести залою...
— Хіба нас Горлач карає, панове виборна старшино? Хіба так ми вже Бога Вседержителя прогнівали послушанієм своїм? Хіба не христолюбиво корились ми силі навпроти нечестивих заколотників на кшталт гетьмана Івана клянучи? Шле він жах на місто наше і непорочну дитину собі на пекельний глум виставити бажає. А ви знов, як завжди, готові будь-яку забаганку сильнішого виконати — чи то сили мирської, чи то сили несотворенної, якої він володарем є. Може, тоді ми гріх страшний вчинили, коли Батьківщину нашу малоросійську на криваві шматки краяли за кляті часи Руїни? а може, коли зрадили гетьмана свого, полків Меншикова злякавшись? а може, коли мовчки полки московські собі на в'язах терпіли та годували і праведних гетьманів не йшли з московських фортець рятувати? Чи тоді, коли цвіт козацтва на північних каналах гинув, а ми, зігнувшись, прохали для себе дворянські титули для життя спокійного? Так чого ми знайшли, панове старшино колишня військова? Адже і Війська вже немає, а ми думали, що мине нас чаша сія? Тільки не минула... Де поводирі народу нашого козацько-українського? На Правобережжі вже нема їх, а стали вони вже ляхами, а тут, тут ким ми стали? І думали, що не робимо гріха, а народ наш рятуємо... дорятувались, панове радники! Так де ж той жах, якщо самі ми цей жах породили зрадами, хитаннями та вітійствами своєкорисними! Не врятує наше місто ні дитина пречиста, якою ви, душі перелякані, хочете свої гріхи викупити, ні хитрість ваша. Колись король Хмельницькому так сказав — "Чрез шаблю вашу маєте право!". Тільки, на жаль, забули ми накази дідівські і стали рабами лукавими, все для себе схованки ситної та титули шукаючи. Хіба не був Горлач таким, як ми, і хіба не зможе кожен з нас стати таким, як він? — тут пан Вербовський страшним оком кинув на присутніх, і пани райці схилили голови. — Хіба не маємо ми в душах зради і через те не пропали на віки, зрадивши народ свій і Закон козацького лицарства? Все... самі ми себе караємо, панове старшино колишня. Ніколи в житті не віддам доньку свою клятому людожеру на поталу...
Вимовивши ці слова, пан Вербовський повернувся і пішов. Ніхто не ворухнувся, щоб його втримати...
...Так пан Вербовський разом із своєю чарівною донею потрапив у вир зловісних подій, які загрожували закінчитись для них фатально.
16. Вовкулака
Очуняв пан Вербовський тільки тоді, коли останні промені сонця пробивалися крізь вузьке рублене віконце. Перше, що він побачив, було заплакане лице Оксани, яка витирала йому кров з обличчя. Гірко стало пану Вербовському.