— Шпиль наверх набивають, — із зацікавленням повідомив отаман, — дивись — дбають про нас, не на простий кіл насадять, а із залізним верхом.
Трохим ліг навзнак і заплющив очі... Відразу згадав Чорний шлях, яким ішов у перший гайдамацький похід. Тоді вже піднімалися осінні суховії, і степом неслися жовті кулі перекотиполя. Виїжджаючи із яру, гайдамаки здалеку побачили на пагорбі два високих шпилі. Здавалося, на них звисають подряпані лантухи. Коли ватага наблизилася, гайдамаки почали знімати шапки і хреститися. Тільки отаман Крук сидів, немов влитий, у сідлі і обличчя його поволі кам'яніло. На палях обвисали два, обтягнутих висушеною на сонці шкірою, кістяка. Скрізь обідрані клапті шкіри були видні білі кості. Бура кров запекла до низу кола і плямувала мерців. В одного верхівка кола виходила над ключицею, а у другого через спину. В одного череп звисав на груди — на потрісканій черепній кришці вився довгий білий оселедець, інший закинув висушене обличчя із чорними проваллями очей назад. На мертвих давно розпався зітлілий одяг, і тільки в одного з плечей звисало лахміття колишньої сорочки. Трохим почув, як вітер свистить поміж відкритими ребрами страчених. Налетіла чергова хвиля суховію — і мерці рвонулися, немов збиралися черговий раз зістрибнути із паль.
— Майстерно на палю саджені — дні три, мабуть, сердеги конали, — тихо мовив бувалий січовик за спиною у Трохима.
— Та що там, — додав інший, — буває так, що і тиждень відходять. Потім висохнуть, як ці, і торохтять кісками навколо паль.
Трохим згадав євангельську розповідь про двох розбійників, розіп'ятих біля Христа. Біля страчених Спасителя не було.
— Ось наша слава і наш рай, товариство гайдамацьке! — майже нечутно сказав Крук, але його почули всі, і здригнулися, напевно, в цю мить поки що живі польські і єврейські мешканці в тій стороні прикордоння, куди відправлявся Крук зі своєю кравчиною...
...Страчених поховали і вирушили далі, не озираючись на могильний пагорб, над яким височили два хрести, збиті із скривавлених паль...
...Шум роботи за вікном припинився. Тепер можна було почути, як довбають заступами яму, щоб вкопати палі.
— Ну що, отамане, час прощатися, — сумно сказав Трохим, і тоді Крук засміявся, і від цього сміху Трохиму стало страшно. Несподівано отаман перервав сміх:
— Рано нам прощатися, братчику...
...Запала тиша, Трохиму раптом здалося, що Крук розтанув у темряві, залишивши тільки звірячий блиск своїх очей. Трохим почав молитися, але його молитву перервав Крук. Із кутка, де сидів скутий отаман, донісся легкий брязкіт кайданів і почулися слова:
— А ти вовком ніколи не був, Трохиме?...
— Пане поручнику, гайдамаки втекли! — ці слова, доповнені жорстокою рукою хорунжого, яка брутально смикнула за плече, вмить звільнили поручника від сну. Він підкинувся, звично зірвавши зі стіни шаблю.
— Що сталося? — крикнув він, виходячи на подвір'я. Сірий ранок ще несміливо розпливався поміж деревами. Жовніри мовчки стояли півколом біля кам'яної комори, де були замкнені гайдамаки. Тут же лежав вартовий із розірваним горлом. Другий мертвий жовнір, затискуючи розірваний живіт, скрутився біля двох щойно витесаних паль. Скляні очі його навіки закарбували в собі біль і переляк.
Комора зачинена, але полонених немає, — сказав хорунжий.
Поручник глянув туди, куди вдивлялися жовніри, — близь паркану на порохнявій землі закарбувалися відбитки великих вовчих лап...
...Із пащі вовка виривалося на Чіпку гаряче дихання, дихання, в якому мішалися запахи крові, нічних таємних трав і стародавніх страшних заклять. Малий простягнув руку і торкнувся жорсткої вовчої шкіри. Там, де він проводив долонею, спалахували зблиски жаринок. Чіпка згадав про наказ Остапа і поліз у торбу, що висіла на плечі. Вовк тривожно блимнув очима — і Чіпка відчув миттєвий спалах загрози. Малий швидко витягнув окраєць хліба, останній із запасів домовитого пана Давила. Хижий вогник згас в очах вовка. Ніздрі його розширилися.
— Бери, Трохиме, їж, — лагідно сказав Чіпка, ледь стримуючи себе, щоб не затруситися від переляку. Вовк умить проковтнув хліб. Чіпка, посміхаючись, знов торкнувся вовчої шиї. Раптом той рикнув і мотнув головою. Чіпка скрикнув і схопився за руку — по пальцях текла кров. Вовк рвонувся убік і знов повернувся, нахилив голову і повільно пішов на Чіпку, але на цей раз очі його запалали червоним вогнем, а з пащі виривалося глухий загрозливий рик. Чіпка затрясся всім тілом.