— Гей, вовкулаче, у мене крові побільше буде! — метнувся крик. До них наближався Остап, витягуючи на ходу ятаган з-за череса. Вовк різко повернувся і нахилив пащу. Остап ішов просто на нього, місяць зловісно відбивався на блискучому лезі ятагану. Перед поваленою сухою осикою козак зупинився і вигукнув:
— Давай сюди, вовче, побенкетуємо! — із цими словами він задер рукав і провів крицею по лівиці — по руці заюрмила кров. Вовкулака підняв пащу до неба, завив і побіг прямо на Остапа. Січовик спокійно чекав, трохи опустивши голову, губи його шепотіли якісь слова. Коли вовкулака вже був на відстані одного стрибка, Остап наблизився до деревини і ввіткнув у неї ятаган. Довге чорне тіло вовкулаки піднеслося у повітрі і на мить застигло над осикою, з якої стирчало блискуче лезо. Сам Остап покотився за кам'яний хрест. Тим, хто споглядав за цим збоку, здалося, що вовк на мить спалахнув яскравим білим світлом і, перекинувшись через голову, упав поблизу осики. Він закрутився, марно намагаючись вирватися із невидимого стороннім кола. Здавлене ричання вихопилося із його горлянки, і вовк упав, відразу розтанувши у темряві. Давило, пан Вербовський і Оксана кинулися до нього. Коли вони підбігли, перетинаючись через хрести, до осики, там вже стояв Остап. Перед ним лежала чорна вовча шкіра, поруч якої корчився на землі чоловік у темній сорочці. Чоловік рикав, і здавалося, що все тіло його пронизують болючі струмені місячного світла...[7]
20. Хутір Половченка
— Пугу, пугу! Козак з Лугу! — крикнув пан Вербовський, щосили грюкаючи нагаєм у тяжкі дубові ворота. За високим сторчем із щільно підігнаних один до одного високих дерев'яних колів перелякано загавкали пси. На цей гавкіт Остап мимоволі озирнувся на Трохима, який незворушно сидів на коні.
Невдовзі над воротами з'явилося гостроносе обличчя із довгими вусами і чорним оселедцем. Поряд красномовно стирчав ствол самопалу. Господар уважно вдивлявся у товариство, — обличчя його розпливлося у щирій посмішці:
— Пане Вербовський! Невже у наші краї за скільки років потрапили! — радісно вигукнув він, але не встиг пан Вербовський щось відповісти, як обличчя щезло і через мить ворота вже рипіли, тяжко відкриваючись. Подорожні, нахиливши голови під високою брамою, заїхали у просторе подвір'я. Господар стояв, розпростерши руки:
— Дуже радий вас бачити, пане Вербовський, і супутників ваших, — по наших часах рідко можна добрих подорожніх привітати, все більш невідомо що степами рискає.
Так зустрів товариство на своєму хуторі козак Гнат Половченко. Колись, у молоді літа довелося йому покозакувати разом із паном Вербовським під час однієї з турецьких компаній. Тоді пан Вербовський командував сотнею полкових козаків, а Половченко отаманував над запорізьким куренем. Там вони і затоваришували. Добре покозакував на своєму віці Гнат, але, відчуваючи наближення старості, покинув січове товариство, одружився та завів собі господарство. Хутір у нього був великий, влаштований як неприступна фортеця, обнесений надійним сторчаком з окутими залізом воротами, хата була велика і простора, складена із товстих дубових стін, в яких господар вирубав невеличкі віконця.
— Ти що, Гнате, із всім московським військом битися зібрався? — спитав пан Вербовський, здивовано оглядаючи високі стіни.
— Так не забувай, що тут прикордоння із Польщею колись було! — зауважив Гнат.
— Та коли ж це було, — вже і Річ Посполита загула! — заперечив Давило, що розсідлував коня.
— Не кажи, — загадково мовив господар і ще більш загадково додав, — до того ж Сірий Людолов знову з'явився...
Остап хотів уже розпитати, що то за Сірий ординець, але Гнат Половченко махнув рукою і запросив гостей до хати. Оксана і Чіпка, тримаючись за руки, немов брат і сестра, пішли за ним, а козаки і Трохим повели розсідланих коней до стайні.
По подвір'ю на великому ланцюгу бігали дві здоровезні собаки–вовкодави. Почувши Трохима, вони оскаженіло загавкали і рвонулися. Господар здивовано озирнувся на піднятий гармидер і хотів було прикрикнути на псів. Втім, Трохим тільки повернув до вовкодавів голову, як вони заскавчали і кинулися врозтіч. Господар кинув оком на Трохима, хмикнув і повів гостей у світлицю.
У просторій хаті вже стояв галас і біганина — молода племінниця Половченка, миловида чорнокоса Ярина (батько загинув на останній турецькій війні, а мати, рідна донька Гната, померла від чуми, що викосила років п'ятнадцять тому пів-Запоріжжя), разом із Гнатовою жінкою вже накривали величезний стіл у світлиці. Побачивши Оксану, Ярина відразу повела її до своєї кімнати і через якусь годину Оксана з'явилася у новій мережаній сорочці і плахті, розчесана і прикрашена червоним герданом на шиї і шовковою стрічкою.
7
Існує декілька теорій щодо появи вовкулаків. Дивовижним є те, що ці істоти стають обов'язковими складовими міфології слов'янських і германських народів. Походження вовкулаків, їх звички, так би мовити, пристрасті і фатум досі залишаються таємницею для дослідників. Зрозуміло, тих дослідників, які залишилися поки живими. Велетенський чорний вовк, який несеться по степу, нечутно пробирається лісовими хащами або проникає у будинок чи палац, є обов'язковим елементом будь-якої легенди про природу жаху пересічного слов'янина і германця (включно з англосаксом). Вірогідно, тут знайшов свій відбиток стародавній міф про сакральні постаті навколо індоєвропейського божества Одина, якого супроводжував, окрім обов'язкового сокола, вовк–перевертень, або сакральний культ воїна–звіра, що став підґрунтям для таємничих лицарських культів. У зв'язку з цим необхідно згадати і скандинавських берсерків, які, після певних ритуалів (вживання під час його виконання певного сорту грибів було обов'язковим), могли, гризучи щит, кинутися на безліч ворогів. Недосконалість ритуалу ускладнювала повернення берсерків до нормального людського життя; через брак фахівців повернення було майже неможливим. Доходило до того, що недосвідчені колеги–вікінґи могли запросто прикінчити небезпечного звитяжця, для якого зникав розподіл між своїми і чужими. Ми повинні визнати: там, де існували військові ордени або братства, завжди існували таємні культи, що дозволяли посвяченому перебирати собі властивості, не притаманні людській фізіології. Запорожці, про яких ми знаємо не більше, ніж про антрополоґію марсіан, мали подібні культи, про що доходять до нас уривчасті свідчення так званої української демонології. Але на відміну від вікінґів, процес зворотного перевтілення — вовкулаки в людину — набув більшого вдосконалення, ніж удар секірою по черепу, але про це докладніше у наступній лекції...