— Забирайся під три чорти, бісова погань! — і з цими словами запорожець схопив ятаган і всадив його у стіл перед себе. В обличчя йому прямо із темної деревини бризнула кров. Німий щось глухо вигукнув і вронив скрипку. Із протяжним стогоном мрець відкинувся на лаву і завмер.
Остап повільно витер обличчя — на широкому рукаві сорочки залишилися руді плями. Лампадка згасала, свічки опливали білими краплями. Німий щулився біля скрипки і трясся. За вікном розвиднювалося.
Коли сонце зійшло, Остап розкував мерця, німий одяг його у чорний оксамитовий кунтуш, що лежав у скрині, звідти він дістав і дві стародавні запорізькі домахи, одну з яких протягнув Остапу. Запорожець наполовину вийняв шаблю із піхв і зачаровано замилувався темним лезом. Тим часом німий закінчив обряжати небіжчика, удвох вони підняли мертве тіло і винесли на пагорб біля Сухої балки. Поблизу посіченого вітрами білого кам'яного ідола викопали глибоку яму, мерця загорнули у червону китайку і обережно опустили на дно. Біля мертвого характерника Остап, як годиться, поклав шаблю, люльку із капшуком тютюну і велику скляну чверть із горілкою.
Коли остання грудка землі лягла на могильний пагорб, німий узяв скрипку і заграв тужливу козацьку пісню. Остап прочитав молитву і мимоволі підхопив наспів, який виводив на скрипці німий:
Потім Остап узяв сколочений довгий осиковий хрест, перев'язав його рушником, добряче обтесав стояк шаблею і глибоко вбив у могилу....
Вони випили горілки і повернулися до бурдюга...
Треба було збиратися в дорогу...
...І одягнув Остап стрій козацький, і припнув до боку шаблю, і запхнув за черес ятаган, і поправив низьку шапку-кабардинку з шликом, і відчув, як нова сила забуяла у нього в жилах Остап немов і не лежав він десяток днів тому напівмертвий. Його кінь струсив гривою і тривожно заіржав, роздуваючи ніздрями, коли січовик почав затягувати підпругу. Остап заспокійливо потрусив чалого по холці:
— Ну, нічого, конику, нічого Соколе, час уже до козацького хліба вертатися. Остап поклав руки на сідло й озирнувся: німий стояв із скрипкою і дивився на нього.
— Може, зі мною? — запитав Остап. Німий заперечливо замотав головою. Запорожець вставив ногу у стремено і легко піднісся у сідло. Він скинув шапку, поклонився німому і крикнув:
— Прощавай, брате! Книгу бережи!
Кінь чвалом винісся із подвір'я бурдюгу. Німий довго дивився йому услід...
Тільки раз озирнувся Остап і здалося йому, що в далечі прощально тріпоче білий рушник на хресті...
8. Чіпчині мандри, або геройська загибель гніздюка Барила
А Чіпка крокував собі просто неба, приминаючи босими п'ятами посохлі від спеки степові квіти. Куди він ішов, і сам не знав, тільки билося у маленькому гайдамацькому серці одне — десь гине його побратим Трохим Шух і чекає допомоги... І Чіпка, уявляючи таке, підіймав ґерлиґу і войовниче струшував нею, погрожуючи невідомим ворогам. Повітря важко парувало, і над степом здіймався солодкий туман, від якого мав Чіпка, як і годиться гайдамакові, непереборне завзяття. Тому сповнений він був незламної віри у свою перемогу. Так промандрував він зо п'ять миль, аж поки не вийшов на битий шлях і зрозумів, що невдовзі побачить гніздюцькі зимівники. Пройшов він ще дві милі. Якби народився малий у спокійній хліборобській родині, над маківками якої пролітали вітри Історії, не торкаючи чуприн, то і пішов би далі, міряючи кроками дві вибиті колії. Але, знаючи на власній шкірі, що таке гайдамацька стежка, пильно озирнувся Чіпка і вгледів, як на обрії здіймається сіра хмара. Тоді звернув хлопець назад, у рятівне степове море, приліг між духмяним чебрецем і став чекати наближення хмари. Через півгодини повз нього вже проходило військо.
Марширували, бадьоро здіймаючи легендарні багнети, солдати у трирогатівках, у зелених мундирах із білими ременями, що хрест-навхрест стягували випнуті груди, з-під білих хвостатих перук на червоні обличчя рясно лився піт; торохтіли візки із гарматами, на конях тряслися гусари у розшитих доломанах і високих шапках із султанами, синіли мундири драгунів із червоними нагрудними бляхами, блимали ордени офіцерів...
Високо тріпотіли прапори, гуркотіли барабани, вилися бунчуки на довгих списах донців, сліпили очі начищені стволи гармат... Все це гриміло, тупотіло, тріщало, бряжчало зброєю і готове було стерти на порох будь-що на своєму переможному шляху...
"Іч які красені, — подумав Чіпка, — а чи не взяли вони Трохима у полон?"
І дійсно — десь посередині довгої колони побачив Чіпка скутих кайданами людей із козацькими оселедцями. Бігли вони, хто в обдертій сорочці, що темніла від поту, хто напівголий із могутніми м'язами, пошрамованими червоними стрічками (крутилися навколо них верхи погоничі у мундирах і добряче підганяли довгими нагаями). І що було в очах та у серці закутих січовиків, то знав тільки шар пилу, що вкривав вусаті обличчя?.. Деінде, по в'язах струнчила кров із розідраних вух, — мабуть, пішли на презенти срібні кільця запорізькі. Хто з полонених був полковником, а хто осавулом, а хто курінним отаманом, хто закликав різатися із Текелієм у шанцях, а хто христолюбиво здати зброю — вже не можна було побачити: усіх їх порівняли московські канчуки і степовий презирливий пил. Босі розбиті ноги чорніли від шматків крові... Утворили колись прадіди козацькі лицарство, щоб не гнали отак, немов отару у степ, вкраїнський люд, та самі проторили покривавленими стопами полонянські шляхи, підводячи останню крапку під страшною історією свого Війська...
Якби вчив латину малий Чіпка, то промовив би, дивлячись на довгу низку скривавлених підкорених: "Vea viktes" — "Горе переможеним", але був це саме той випадок, коли незнання латини пішло на добре, і тому Чіпка принаймні себе не вважав переможеним. Тим більше, що в нього була більш важлива мета, ніж згадувати мудрість римську — врятувати Трохима...
Втім, як не придивлявся він, серед молодих і старих облич бранців не побачив побратимові риси. А там вже курява закрила і полон, і солдат...
....І стихнув гуркіт барабанів, і знов обійняв степ Чіпку дзюрчанням цвіркунів та пташиним співом. Прямував свій шлях Чіпка до Сухої балки, спускався до байраків і ярів, знаходив чисті джерела і пив прохолодну воду, помалу відкушував від хлібини — і знов брів далі. Його сорочка, немов вітрило хороброго човника, біліла у безкраїм степовім морі... Іноді, у тій стороні, де мали бути розкидані козацькі зимівники, підіймалися до неба високі стовпи диму. Хлопець згадав розповіді Трохима про набіги татарські й козацькі фігури із діжок з дьогтем, які розпалювали січовики, і йому стало моторошно, тому він почав для бадьорості мугикати пісні, намагаючись не дивитися в ту сторону.