— Чолом тобі, пане Чорнояре! — Трохим скинув шапку і статечно поклонився старому.
— Здоров бувай і ти, козаче! — неспішно мовив дід. — Бачу, що не один прибув.
Трохим почав розповідати про зустріч у степу, дід уважно слухав його, дивлячись прямо з-під кошлатих білих брів. І від цього погляду Трохим відчув, як морозом продрало його по спині. Чорнояр подивився на сонце, що вже низько зависало над обрієм і сказав:
— Їдь, синку, швидше до череди, а я тут про цього лицаря сам подбаю... Поспішати треба.
Чабан ще раз поклонився, вивів коня і поскакав пріч, не оглядаючись. Він проїхав повз стару могилу, що височила на виїзді з балки, і погнав коня у степ, поспішаючи до вигону.
Але не встиг він проїхати і двох миль, як його кінь заходився полохливо перебирати ногами, хропучи й смикаючи голову. З хвилину Трохим намагався заспокоїти коня, але той бився все сильніше. Чабан зістрибнув із сідла і почав звично заспокоювати скакуна. Блискавиця червоно креснула по темно-синьому обрію. Позаду, над Сухою балкою з'явилися багрові спалахи.
"І що там у діда робиться? Хоч і блимає, та на дощ не дуже схоже!" — подумав він, притримавши коня за трензеля і, озираючись назад. Справді, степ дихав гарячою сухістю, деренчав цвіркунами, потріскувало, холонучи, повітря, але жодного громового розкату не було чути.
Будь Трохим обережнішим, то погнав би він свого маштака подалі від страшнуватої балки, але буйна вдача, що років тридцять тому примусила його кинути батьківську оселю і майнути за Пороги, грала у широких грудях козака. Чабан плюнув спересердя на свою дурну звичку пхатися куди не слід, але повернув коня і погнав назад, до дідової балки.
Коли він під'їхав ближче, тільки вузький край сонця червонів на обрії. Усе навколо вже встигла затягнути чорна темрява. Над могилою, раз по разу, висвітлюючи її горбатий обрис, спалахувало високе яскраве світло. Трохим зіскочив із коня і, переборюючи у собі палке бажання втекти якомога швидше, прив'язав повід до куща терну і легко, по-гайдамацьки, сковзнув у темряву... Незабаром він наблизився до могили, заліз на пагорб, порослий терном, причаївся за сухим стволом поваленої верби і почав спостерігати.. Видовище, яке відкрилося очам, примусило його перехреститися й зашепотіти молитву.
Спочатку Трохиму здалося, що він бачить сон. Дивний і жахливий.
Біля підніжжя могили сидів німий; із байдужим, як завжди, обличчям — він грав на скрипці. Тягучі одноманітні звуки примушували стискатися серце. Навколо могили яскраво палало вісім смолоскипів. Їх полум'я гостро висвітлювало широкий дерев'яний поміст на самому вершечку могили. У помості Трохим ледве вгадав ворота з паркану старого. На воротах лежало щойно привезене тіло козака. Поряд стояв дід Чорнояр. Він був без шапки — вітер, який почав віяти степом, бив по обличчю старого і тріпав довгі вуса й оселедець. Звично зігнута постава діда на цей раз була виструнчена, і його кістляві руки простягалися до краю неба, за яким ховалося сонце. Старий Чорнояр щось кричав, але його слова підхоплював вітер і ніс — ген до останніх променів. Здавалося, і його зараз підхопить міцніючий вітер, і дід полетить, тріпочучи широкими рукавами й полами темної свитини. Сонце сховалося за обрієм, вітер спав — тепер тільки прямий вогонь смолоскипів освітлював дивовижне видовище.
Дід стояв, не рухаючись, його руки продовжували тягнутися угору. Несподівано у вогняному колі з'явився новий чоловік — одягнутий він був у довгий чорний жупан і чорну ж шапку. Нагадував якогось заможного перекупника або ґендляра, що вештався задніпровськими шляхами та із зиском скуповував козацьку здобич. Дві постаті зупинилися над тілом козака. Вони довго про щось розмовляли. Раптом дід дико закричав; до Трохима донеслося тільки: — "Облиш!"
Чорнояр схопив посох, що лежав біля його ніг (там же Трохим побачив шаблю, сідло й ратище) і замахнувся на чорного чоловіка. Той зареготав — і від цього пекельного реготу чуприна чабана стала дибки. "Купець" закрутився у повітрі і розсипався білою хмарою, що швидко розчинилася у темряві. Дід підхопив шаблю і почав крутити над тілом козака широкі кола. Червоне полум'я відбивалося на блискучому лезі, немов у руках характерника буяв вузький і розпечений пломінь. Зненацька дід встромив шаблю у ворота, підняв із землі великий глек і бризнув із нього на козака. Тіло того, одягнуте у чисту білу сорочку і широкі полотняні шаровари, різко смикнулося й забилося на помості. Рот розкрився, хрип вирвався з горлянки — чорна хмара піднялася над тілом і заміталася, немов сполоханий клин чорного вороння. Хмара злилася в обриси велетенського кажана із блискучими крилами — кажан стрімко кидався вниз, прямуючи на козака, але дід кожен раз відганяв його погрозливими замахами шаблі, вигукуючи незрозумілі слова. Кажан замітався по небу і зник, але гостре відчуття небезпеки не зникло, здавалося, що він причаївся і чигав вдалої миті для нападу.
Щось спалахнуло, і над могилою у сріблястому сяйві з'явилася чудернацька картина — великий човен із гострим піднятим носом, схожий на запорізьку чайку, із напнутими вітрилами гойдався на хвилях широкої ріки. Він ніби очікував, що козак підніметься на нього, але так і не дочекавшись, поплив удалеч, розпадаючись дрібними зірками по небу. На місці корабля майнула зіткана зі срібних струн постать прекрасної оголеної жінки — її тіло пручалося, обплутане кільцями великої змії...
Обриси жінки розтанули, і над могилою засвітилося червоними спалахами обличчя людини. Обличчя випромінювало хижу жагу, і вишкірена гострими іклами паща жахливо кривилася...
Козак піднявся, його погляд шукав небо. Дід Чорнояр простягнув до нього руки...
Гостре почуття зловісної небезпеки блискавкою пронизало Трохима — долоня його стисла руків'я ножа й чабан повільно озирнувся. Вовча зграя повільно обступала пагорб.
4. Чіпка
Після того, як Трохим повіз козака до Сухої балки, Чіпка з гордістю узявся керувати чабанським господарством. Малий прикрикнув на собак і, поважно тримаючи ґерлиґу, пішов до череди. Роботи виявилося вже не так і багацько — пси після славної перемоги над вовками завзято бігали навколо худоби, до вечора, коли повинен був повернутися чабан залишалося ще багато часу. Чіпка, ще й ще згадуючи про ранкову пригоду, запишався і своїм внеском у порятунок козака, почав мріяти про часи, коли він підросте і сам вступить до січового куреня, стане козаком — лицарем, і обов'язково за вояцькі подвиги товариші оберуть його кошовим отаманом. Чіпка, вже уявляючи себе гетьманом, наскочив на терновий кущ і вдало погромив його малахаєм, потім пожбурив у горобців грудку землі і приліг під намет, як годиться, відпочити після тяжкої битви.
Прокинувся Чіпка, коли сонце вже сідало. Чабана ще не було. Чіпка переконався, що з худобою все гаразд, і почав уважно вдивлятися в степ, у той бік, звідки мав з'явитися Трохим. Тривога закралася у серце хлопця. Тривога і за себе, і за чабана. А був Трохим для Чіпки і замість старшого брата, і замість батька...
...Кривавим шляхом проривалися тоді залишки гайдамацького війська через Правобережжя, щоб заховатися у байраках понад Бугом. Уже скутого Гонту подарував полякам генерал Кречетніков і готували у святій Кодні палі на гайдамаків, а загін отамана Крука, в якому був Трохим, люто відгризався, уходячи від хоругв коронних та команд московських. Вибираючись до Чути, потрапили гайдамаки на згарище великого хутора. Хто хутір попалив? — чи поляки помстилися за Коліївщину, чи солдати московські погрілися, а чи просто харцизи злодійство учинили ніхто — не знав. Ледь не все Правобережжя у тому 1768 році такими руїнами чорніло. Так і минули гайдамаки згарище, кинувши байдужим оком на обвуглені стіни, як за стіною почувся дитячий лемент. Трохим повернув коня і незабаром вернувся з малим хлопцем на сідлі. Хлопець був в одній подряпаній сорочці, перемазаний попелом, заплаканий і худий.
Більше ні живих ні мертвих на руїнах не було.
— Кинь хлопця, — тільки й сказав отаман Крук. І не те що Трохим жалісний був, мабуть, навпаки, але чогось різонули його по серцю голодні й перелякані очі замурзаного малюка.
— Заберу із собою, — уперто відповів Трохим. Гайдамаки мовчки дивилися на них. За непослух отаману кара була одна... Коротка... А Трохим вже стояв, закриваючи собою малого, що перелякано вчепився йому в шаровари. Крук повільно наближався, поклавши руку на пістоль. І тут трапилося те, чого ніхто із гайдамаків не міг і уявити собі — сам отаман Крук (а залишалося йому до зустрічі з останньою кулею ще два роки), сам жахливий Крук, який не мав жалості ні до своїх ні до чужих, ніжно поклав важку долоню на русяву чупринку малюка.