— Як це? Чим завгодно, ма'! — голос дівчини був спокійним, аж злегка сталевим.
— Конкретніше можеш?
— Ну гуляємо… розмовляємо… іноді цілуємось, — Марійка промовчала про те, що цілуються вони, особливо після кількамісячної сварки, не «іноді», а постійно. Але навіщо мамі про це знати?! Вона ж за кожним поцілунком уявлятиме секс.
— І все?
— Уяви собі мамо, що так! Усе! — на цей раз приступ роздратування охопив Марійку.
— Добре, — трохи позадкував материн голос, позбувшись високого реґістру, — але яка мета ваших зустрічей? («Я вже передаю куті меду, вона вийшла переможницею…»)
— А яка була мета твоїх колишніх зустрічей із татом? — голос Марійки знову став спокійним, але з дещицею сталевості.
— Як це яка? Щоб… щоб… ми любили одне одного, розумієш?!
— Ми також любимо одне одного, ма'. Все так само, яку тебе з татом.
— Але я тоді була набагато старшою від тебе! Мені було дев'ятнадцять, розумієш, дитино?
— Не розумію лише, звідки такі хвилювання! А мені швидко буде п'ятнадцять! Зараз акселерація, ма'… Я не винна, що зустріла Костя не у дев'ятнадцять!
— Але у тебе ще дитячий розум, Марійко, — нарешті мати була близькою до того, що мучило її найбільше. — А в такому віці вже і дитину можна народити, розумієш, доню?
— Нарешті збагнула, ма'! Треба було зразу казати, що тебе найбільше мучить, а не ходити замкненим колом!
— Ну? Говори конкретніше, Марійко!
— А що тут казати, ма'? Ми ще не кохаємося, то звідки у нас візьметься дитинка? — спокійні очі дочки чи то розгублено, чи стримано дивилися на Марину Кирилівну. І дівчина додала:
— І не збираємось ще швидко цього робити. Спочатку школу слід закінчити, визначитись, як буде далі…
Марина Кирилівна трохи заспокоїлась.
— Ти ж пам'ятаєш, як у дев'ятому класі завагітніла Галя Бражникова? Як її «коханий» не хотів одружуватися? Скільки сорому було?
— Мамо, як ти можеш порівнювати? Я ображуся! Ми з Костиком любимо одне одного?
— ???
— І у нас завжди буде тільки те, що ми захочемо! Що ми захочемо! Ми захочемо! Захочемо! Хочемо!
Розмова стихала. Мама, заспокоївшись, уже не мала чим дорікнути Марійці…
— Певне, було би добре виїхати у п'ятницю, — сказав Костик.
— Щоб менше пропустити уроків? — грайливо уточнювала Марійка.
— Щоб до нас було менше претензій…
— Але ж нам вдалося якось переконати батьків!
— Так, бо вони у нас суперові. Але можуть бути зриви. Через те краще одразу приготуватися, що ми пропускаємо у школі лише один день, ніж потім вислуховувати додаткові охи і ахи.
— Логічно, — згоджувалася Марійка, інстинктивно проявляючи пластичну жіночу сутність. Вона хотіла, щоб Кость почувався організатором і натхненником цієї подорожі. Хоча щодо натхненника все було навпаки. Чи майже навпаки.
— Візьмемо заздалегідь квитки. Туди і назад.
— Звичайно, мій дорогий…
— Також я маю прихованих сто гривень, про які ніхто не знає, їх вдалося наскладати влітку.
— Який ти молодець, милий! У мене також дещо є, - Марійка промовчала, що відкладених грошей у неї було вдвічі більше, інтуїтивно розуміючи, що Кость має відчути смак господаря ситуації, без якого нічого не відбудеться.
— Добре. Хоча і моїх нам вистачило би, але про всяк випадок…
— Ти хотів сказати «наших», Костичку, — делікатно, але впевнено, перебила Марійка. — Правда ж? — і вона, мов котенятко, пригорнулася до Костя.
— Правда, Марі', — іноді хлопець так її називав. — Залишається тиждень.
— Ми будемо весь день ходити Києвом, правда, Костичку?
— Так. Скільки захочеш.
— Я би ходила двадцять чотири години на добу, лише щоб із тобою. Знаєш, як у тій пісні: «Дівчинонько мила, а що будеш їла на Вкраїні, на далекій? Сухарі з водою, аби, любий, із тобою на Вкраїні, на далекій».
— Як гарно…
— Так, Костю. Такі, як ми, вже були і будуть. Про них складали пісні і легенди.
— Напевне, не тому, Неспокійко, що вони були якимись особливими. Просто вони вміли любити.
— Уміли любити, милий…
— Тоді до завтра?
— До завтра…
Але Марійка і Костик прощалися ще хвилин п'ятнадцять, а може, й годину. Не будемо, як безсоромні папараці, далі підглядати за ними чи прислухатися до їхніх розмов…
У Київ таки вдалося вирушити, як і планувалося. Хоча вже у четвер пообіді Кость несподівано почав хвилюватися.
…вони приїдуть до Києва, а на вокзалі з підземельного царства метро виповзе величезний і потворний динозавр. Він перегородить вхід до будь-якого транспорту. Серед п'ятдесятьох заручників гігантського і безжального динозавра будуть він і Марійка. Не йтиметься вже про те, щоб робити екскурсії столицею. Динозавр поставить міській владі одну-єдину вимогу: протягом трьох днів вони повинні виготовити для нього молодильний еліксир щастя. Він вип'є чарівну настоянку. Якщо не почує себе відмолоділим і щасливим — то з'їсть усіх заручників. Найпершою він їстиме Марійку, бо вона наймолодша і найкраща….
Цур тобі та пек, що тільки не приверзеться. А це навіть не сон. Так собі, п'ятнадцятихвилинна дрімота перед тренуванням…
Після тренування у секції джиу-джитсу дух і тіло врешті-решт знайшли спільну мову. Збиратися було легко, адже Кость не брав із собою три подушки чи двадцять вісім канапок із ковбасою і маслом.
…вони приїдуть до Києва, а там, на пероні, уже чекатиме рота вишколеної прислуги. Жінки — у шкіряних фартухах, чоловіки — у смокінгах для офіціантів: «Ми до ваших послуг, пані Маріє і пане Костянтине! Що забажаєте? Може, екскурсій на гелікоптері? Бою гладіаторів у Оперному театрі? Черепашого бігу Хрещатиком на дистанцію 1000 метрів? Безконфліктної роботи українського парламенту? Снігу серед літа? Двадцятиградусного морозу серед нашої, помірно континентальної, зими? Трьохповерхової хатинки за містом? Української мови на вулицях? Для нас нема нічого неможливого! Ми на все здатні! Ми можемо навіть подарувати вашій подрузі живу палаючу зірку, а вам — подорож Всесвітом! Ми — всесильні, бо наш господар є господарем держави!..
Прийшовши додому, Кость поволі позбувся як надмірного хвилювання, так і невиправданої ейфорії. Більше реалізму, паничу ще й Костю!
…вони приїдуть до Києва, вийдуть на вокзальному пероні. Їх зустріне сірий-сірий і холодний-прехолодний дощ. Їм буде здаватися, що цей дощ падає тут постійно, виливаючи на понурий мурашник перехожих свої невиплакані сльози і невиповілі скорботи. Потім вони довго ходитимуть центральними вулицями, освітлюючи це, переважно цинічне і байдуже, місто енергією своєї чесної юної крові. І тут, поміж плачем і сміхом, князівськими кістками і клейнодами, величчю соборів і містикою Золотих воріт, їм відкриється ще одна важлива істина. Вона полягатиме у тому, що вся велич і краса рідної землі гостріше і яскравіше відчувається, стає зрозумілішою, коли вони удвох. Костик і Марійка посеред Луцька. Марійка і Костик у Києві. Костик і Марійка в гостях у Нью-Йорку. Марійка і Костик посеред планети Земля…
Кажуть, що ми часто плануємо одне, мріємо про інше, але сподіваємося на третє. Попри все це, життя підкидає нам щось п'яте.
Їхалося непогано, хоча довелося рано вставати. Кость іще вислухав стримані нотації від батьків. Марійка ж почула — можете не сумніватися! — емоційніше і радикальніше материнське послання. Якби не її зароджувана з якихось глибин півдитячого єства дипломатія, то, напевне, зірвалася би, Костику, твоя поїздка з Марійкою. Але їй, вперто і терпеливо, вдалося переконати маму не хвилюватися. Марина Кирилівна навіть — уявіть лише! — купила для цієї мети Марійці мобільний:
— Ти ж дивися, дитино, відповідай мені, коли би я не подзвонила, добре?
— Ма', але ж сподіваюся, що ти не дзвонитимеш щопівгодини? — іноді Марійку таки зраджувала її японська стриманість.
— Навіть якщо би я дзвонила через кожних п'ять хвилин, ти відповідай! Матимеш своїх дітей — тоді, може, мене зрозумієш.